Сьомого серпня перший заступник міського голови Андрій Москаленко відвідав територію колишнього ЛАЗу на вулиці Стрийській, 45. Разом із комісією ТЕБ і НС він перевірив шість укриттів загальною площею близько 4,3 тисячі квадратних метрів. Результати виявились невтішними: два приміщення затоплені, одне — захаращене сміттям, інші відновлені лише частково і без нормальних санітарних умов.

Чиновник публічно пообіцяв: власнику дали місяць на приведення споруд до належного стану та забезпечення доступу мешканцям під час повітряних тривог. Якщо вимоги не виконають — місто розглядатиме варіант передачі сховищ у комунальну власність. Кадри з інспекції швидко розлетілися по міських медіаресурсах, створюючи враження активної роботи влади. Але за цією демонстрацією ховаються значно глибші й давніші проблеми.

Українське законодавство чітко забороняє приватизацію захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності. Це закріплено у частині 12 статті 32 Кодексу цивільного захисту України та у статті 4 Закону «Про приватизацію державного і комунального майна», де такі об’єкти прямо виключені з переліку майна, яке можна приватизувати. Верховний Суд неодноразово підтверджував цю позицію: подібні об’єкти не можуть на законних підставах опинитися у приватних руках.

Що це означає для ситуації на ЛАЗі? Укриття за адресою Стрийська, 45 внесені до реєстру захисних споруд. Москаленко говорить про «власників» і погрожує наслідками, якщо ті не виправлять ситуацію. Саме це формулювання і викликає запитання: чи законно взагалі ці об’єкти опинилися в приватній власності?

Якщо мова йде про повноцінні захисні споруди цивільного захисту, а не просто «найпростіші укриття», то їхня приватизація суперечила би закону від самого початку. У такому випадку місту не варто «приймати» їх у комунальну власність через переговори з власниками — потрібно оскаржувати незаконне відчуження через суд і повертати об’єкти державі чи громаді.

Заява Москаленка про «розгляд варіанту прийняття у комунальну власність» звучить швидше як управлінський компроміс, ніж як жорстке застосування закону. Логічнішим кроком було би поставити питання прямо: чи законно ці укриття взагалі перебувають у приватних руках?

Спроба такого компромісу свідчить радше про юридичну некомпетентність заступника мера. ЛАЗ ніколи не належав територіальній громаді Львова. Це було державне підприємство — ВАТ «Львівський автобусний завод» з контрольним пакетом акцій у Фонду держмайна. У 2001 році контрольний пакет продали структурі, пов’язаній з росіянином Ігорем Чуркіним. Після цього підприємство подрібнили: частина майна переходила до різних юридичних осіб, відбувалися банкрутства, санація, зміна власників. Але на жодному етапі майно не ставало комунальною власністю громади.

Тому твердження про «прийняття сховищ у комунальну власність» звучить юридично некоректно. Місто не може прийняти те, чого ніколи не мало у своєму розпорядженні як комунальне майно. Якщо захисні споруди були незаконно приватизовані разом із підприємством — а закон прямо забороняє таку приватизацію — правильний шлях один: оскарження незаконного відчуження і повернення об’єктів у державну власність.

Після приватизації великих підприємств, подібних до ЛАЗу, захисні споруди часто «губилися» в документах. Вони опинялися на балансі приватних структур або взагалі випадали з офіційного обліку. Якщо місто передає землю в оренду чи продає ділянки під такими спорудами, воно повинне однозначно перевіряти статус об’єктів цивільного захисту на цих територіях. Яким чином міські чиновники «закріпили» землю за забудовниками колишніх підприємств, де були державні захисні споруди, залишається лише здогадуватися.

Наведу конкретний приклад — бомбосховище на території колишнього заводу телеграфної апаратури по вулиці Героїв УПА, 72 (на момент приватизації — ВАТ ЛЗТА, сьогодні — ТОВ «Технопарк ЛЗТА»). Як керівник проєкту з трансформації цього заводу у сучасне бізнес-містечко, я свого часу переконав власника Віталія Антонова зберегти цей об’єкт. За нормами він витримував ядерний удар: масивні металеві двері, потужні перекриття, повне автономне енергозабезпечення, вентиляція. Бомбосховище фактично готове до використання за призначенням.

Об’єкт не потрапив у список приватизації, і ми свого часу підтримували його у належному стані — принаймні до 2008 року. Що там сьогодні, не знаю. Проте під час оформлення земельної ділянки під спорудами в оренду ніяких запитань у міських посадовців чомусь не виникало.

Ще один приклад — зруйноване бомбосховище на території колишнього заводу «Львівприлад» у районі вулиці Стрийської, 48. Це було капітальне сховище радянських часів, розраховане приблизно на 3000 осіб. У матеріалах 2008 року, коли завод уже фактично стояв, ще добре видно величезні вентиляційні шахти цього сховища. В’їзд у нього на той момент зберігався.

Після приватизації завод припинив роботу. Територію почали розпродавати і перетворювати. Згодом на місці промислових корпусів з’явилася офісна будівля, зараз будується житловий комплекс.

У ніч на 6 липня 2023 року російська ракета влучила у житловий комплекс на вулиці Стрийській (будинки 50–76) поруч із колишнім заводом «Львівприлад». Загинуло 10 людей, ще 48 отримали поранення. Якби бомбосховище збереглося, люди мали б де сховатися — воно розташоване зовсім поруч. Можливо, наслідки виявились би не такими трагічними.

У 2023 році журналісти прямо писали про історію «Львівприладу» як показовий приклад того, як у Львові списували радянські бомбосховища. Виконком міської ради знімав з обліку десятки об’єктів цивільного захисту. Частину після цього продавали, частину просто забудовували багатоповерхівками. Сховища на території «Львівприладу» потрапили саме під цей процес. Сьогодні від великої захисної споруди на 3000 людей залишилися лише згадки та старі фото вентиляційних шахт. На її місці — нова забудова.

Це один із випадків, коли міські чиновники не просто не відновлювали старі сховища під час повномасштабного вторгнення, а й дозволили їх повністю знищити заради інтересів забудовників.

Нещодавно ракета влучила по самому центру міста, неподалік Обласної ради. Поруч розташоване закинуте бомбосховище під сквером На Валах. Сховище облаштували у 1940-х роках, під час німецької окупації, як укриття від авіанальотів. Воно досить протяжне: за описами дослідників тягнеться від району вулиці Руської майже до пам’ятника Чорноволу. Довгі роки вхід був закритий бетонними плитами. У 2019–2021 роках львівські дигери змогли потрапити всередину. Тоді сховище виглядало відносно непогано збереженим — з дерев’яними лавками та без сильного грибка.

Але у відкритих офіційних списках і картах укриттів Львова станом на 2025–2026 роки цей об’єкт не фігурує як діючий, обладнаний і доступний для населення. Тобто він існує фізично, має історичне значення, але не відновлений, не приведений до сучасних вимог (вентиляція, санвузли, освітлення, безперешкодний доступ) і не включений до фонду захисних споруд, якими реально користуються під час тривог. Подібних прикладів можна наводити багато.

То чому саме зараз перший заступник Садового так перейнявся спорудами цивільного захисту автобусного заводу? Адже це або державна, або приватна власність сумнівної законності. Більше того, сам завод сьогодні лежить у руїнах. Щоби потрапити у сховище з сусідніх житлових будинків, потрібно подолати чималі перешкоди. Отже, щоб реально скористатися ним, спочатку необхідно забезпечити не тільки ремонт споруд, а й належний доступ. А це зовсім не просто, зокрема з правових підстав — на території колишнього ЛАЗу зареєстровані десятки різних власників нерухомості.

На мою думку, візит пана Москаленка під камери в бомбосховища на території ЛАЗу переслідує дві цілі. Перша — банальний піар замість системного підходу до вирішення проблеми з укриттями у місті. Друга — не менш банальний «наїзд» на нинішніх власників, з якими у міста триває конфлікт через наміри забудови в Сокільниках, до якої ці власники причетні. На мій погляд, такі цілі є вершиною цинізму, особливо коли питання безпеки львів’ян від російських повітряних атак об’єктивно залишається невирішеним.