Громадський діяч Юрій Кужелюк про ключові події минулого тижня в Україні й світі.

П’ємонт — італійський регіон, з якого почалося об’єднання Італії та формування сучасної держави; Вандея — департамент у Франції, що підняв антирадикальне повстання проти диктаторських наслідків Великої французької революції і досі сприймається як темний епізод французької історії. Саме слово «Вандея» стало синонімом зради. А наш Львів, якому в 90-х дали прізвисько «П’ємонт», певно, рухається у французькому напрямку.

18 листопада 1918 року в Комп’єнському лісі Німеччина підписала акт про повну капітуляцію у Першій світовій війні. І це сталося всупереч тому факту, що німецька територія залишалася неушкодженою — бойові дії йшли головним чином у Франції та Бельгії. На сході Брусилівський прорив було ліквідовано, війська рейхсверу діяли на території Російської імперії та в Україні в союзі з гетьманом Скоропадським. Армія загалом трималася міцно, але тил зламався: цивільне суспільство було під сильним впливом соціалістичних ідей і втомилося від війни — говорять сучасною мовою. Наслідки цього для німців потім були відчутні.

У нас часто говорять про «втому від війни», вигорання й інші виправдання — переважно не з прифронтових міст, які під постійним вогнем, а з регіонів, що від фронту далекіші. Втома й охолодження патріотизму зростають пропорційно відстані до лінії фронту. Вийшовши на вулиці Львова, можна побачити маси людей, втомлених і пригнічених.

Про тих, хто скуповує думки й дії як «сихівську Вандею» — це пряма спроба заколоту, і про це вже говорять відкрито, навіть поширюється аж до Москви та далі. Львів увійшов у фокус громадської уваги. Але постійні скарги на владу, вимоги «справедливості» щодо мобілізації, міркування про перехід до рекрутингу та звинувачення у корупції ТЦК часто виглядають як лицемірство, самооправдання та політичні гасла — задля симпатій електорату. Адже сьогодні знову «відкривається вікно можливостей» — час виборів, і треба бути привабливими для виборця.

Чи винна влада в провалі мобілізації? Відповідь — так. Восени 2023 року президент Зеленський висловив думку, що мобілізація нібито не потрібна, мовляв, вистачить внутрішніх резервів. Його команда рідко зверталася до народу з прямим закликом: або йдемо в армію, або нас знищить жорстокий ворог. Політики різних рівнів і громадські діячі теж не донесли до людей простої та жорсткої істини: ухиляння від призову — це одна з ключових проблем, і без примусу залучити велику кількість осіб практично неможливо. Можна дискутувати про справедливість, умови демобілізації, терміни служби — але заміни на фронті не буде без попереднього набору й навчання тих, хто має іти замість тих, хто повертається.

Про ТЦК — наші військкомати. Ми фактично в стані війни: кожен чоловік має стати на військовий облік, за вимогою влади показати документи і при отриманні повістки з’явитися. Якщо ж людина ухиляється, ховається або чинить опір — іноді навіть застосовуючи зброю (у Львові вже траплялися два вбивства) — система відповіді має бути жорсткіша. Адже ТЦК має план набору, і він формується з огляду на втрати ворога. Коли ж ми читаємо, що ворог щодня несе 1200–1300 втрат, а наші — в шість разів менші, це означає, що щодня потрібно відправляти до війська щонайменше по 200 новобранців. Щодня. Але хто сказав, як це робити? І це питання існувало в усі часи великих воєн.

Те, що рекрутинг може замінити загальну мобілізацію — міф. Історично рекрутинг був допоміжним джерелом поповнення в арміях античності й середньовіччя, але масштабні війни вимагали саме масової мобілізації, яка за своєю суттю включає примус. Європейські армії, які спираються на рекрутинг, часто зазнавали проблем — про це написано багато. США не є типовим прикладом: знайти мільйон охочих для нації з населенням у 340 мільйонів простіше, ніж для малих країн. Ізраїль, до якого ми часто звертаємось як до прикладу, має обов’язкову військову службу для чоловіків і жінок з 18 років уже близько 80 років — просто через складність сусідства.

Реформа ТЦК — багато загальних заяв, але чи хто-небудь чув чіткий план дій: крок перший, другий, третій, і як це підвищить набір? Ніхто не чув, бо очевидно: коли людина ігнорує повістку, найефективніший спосіб — застосувати примус.

Про корупцію — звинувачення є, і вони реальні. Але хто кого корумпує? Чи не громадяни, котрі вимагають «справедливості» та одночасно масово дають у ТЦК і ВЛК по 5–10–15 тисяч доларів, ставлячи гроші просто в руки? «Візьміть, бо я не створений для війни», — мовляв. Ці ж люди часто не мають коштів на квартплату чи квиток у трамвай.

Справедливість і демобілізація — ще одне лицемірство. Війна сама по собі — найбільша несправедливість. Справедливість стане можливою лише тоді, коли громадяни перестануть ховатися від обов’язку й почнуть виконувати конституційні вимоги. Інакше — щоденна потреба у 200 людях залишиться, а для стабільного звільнення зі служби потрібні ще вищі цифри — 300 чи 500 нових щодня. Ось така воєнна арифметика, яка чомусь мало кому подобається серед наших політиків. Для багатьох важливіший рейтинг, аніж доля країни.

І в інформаційному полі всі докладають рук: ворог підкидає нарративи, а «корисні ідіоти» їх охоче тиражують. Гучні формулювання — «буферизація», «квиток в один кінець», «м’ясні штурми», «тупі командири», «дебільні накази», «мирні угоди», «мобілізували батька шістьох дітей» тощо — миттєво ширяться. Хто перевіряє, чи ці батьки стояли на обліку й оформили відстрочки за законом? Чотири роки війни виявили багато прогалин і нерозуміння процедур.

Історії про побиття в ТЦК: «побили, поламали ребра, катували» — такі сюжети миттєво викликають хайп. Нібито людина прийшла у призначений день, а її безпричинно покалічили. Це шокує й привертає увагу, але іноді за цими роликами стоїть недостатня перевірка фактів. Замість лише лякатися й кричати слід подумати, що станеться, якщо подібні протестні настрої поширяться масово.

Якщо дебоширами виявляються молоді люди, що наступного дня плачуть у YouTube — це сигнал про слабкість системи військово-патріотичного виховання й про потребу в змінах у вихованні молоді.

Якщо організовані заколоти не будуть швидко й жорстко карані, і якщо лідери таких акцій не сядуть надовго до в’язниці з публічними повідомленнями про це, то отрута може розповсюдитися по всій країні і Львів справді ризикує перетворитися на символ руйнівного протесту. Два вбивства військових і спроба заколоту — це вже надто для «П’ємонту». Влада повинна вміти демонструвати силу не лише проти політичних опонентів, а й проти тих частин електорату, де це необхідно. Війна не терпить зволікань, і привид Комп’єньського лісу з’явився саме тоді, коли наші справи пішли трохи краще. Тил своїм наростаючим лицемірством не має права підвести фронт — це треба рішуче зупинити.