Ці заходи охопили всі сім районів області: Львівський, Стрийський, Яворівський, Самбірський, Дрогобицький, Шептицький та Золочівський. Загалом у них взяли участь 649 учасників. Це представники батьківських спільнот, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, служб у справах дітей, ювенальної превенції, органів місцевого самоврядування, громадського сектору та психологічної служби — фахівці, які безпосередньо працюють із дітьми та сім’ями.

Цей цикл став логічним продовженням роботи, розпочатої Координаційним центром підтримки цивільного населення при Львівській ОВА. У грудні 2025 року визнали боротьбу із залежністю пріоритетом на 2026 рік. Навесні розробили логіку комплексного маршруту допомоги, а в червні розпочали його практичне впровадження на рівні районів.

Ініціаторами кампанії виступили Координаційний центр, ГО «Птаха України», БО «Українська Освітня Платформа», профільні департаменти Львівської ОВА, Служба у справах дітей та експертне середовище партнерів.

На фото — остання зустріч у Золочівському районі. Модерувала її Тетяна Богуславська, психологиня та кейс-менеджерка ГО «Птаха України».

Головна цінність цих заходів полягала в тому, що вони перейшли від чисто інформаційної кампанії до конкретної дії й практики.

Спочатку презентували логіку маршруту та ролі різних секторів. Проте дискусії швидко перейшли до практичних питань: хто в громаді першим помічає ризик; хто виконує первинне оцінювання; кому і за яких обставин передають випадок; де проходить межа між профілактичною підтримкою і спеціалізованою допомогою; хто супроводжує дитину і сім’ю після скерування; які послуги справді доступні, а яких бракує.

Саме тому основною стала теза — обласний маршрут задає рамки, а громада повинна зробити його дієвим інструментом підтримки.

Локальна дорожня карта громади не має бути формальним документом. Вона повинна відповідати на прості питання: хто, куди, коли й як скеровує родину. Для цього потрібно визначити точки входу, відповідальних осіб, алгоритми планового й кризового скерування, актуальну карту послуг, механізм зворотного зв’язку та виявити прогалини, які громада сама не може закрити.

Важливо переосмислити поняття маршрутизації. Допомога не завершується словами «ми вас скерували» у момент, коли вживання психоактивних речовин вже викликає видимий розлад. Навпаки, потрібно виявляти ризик на ранньому етапі, реагувати без стигматизації, залучати потрібні сектори, продовжувати супровід і допомагати дитині повернутися до безпечного соціального середовища. Безперервність маршруту вирішує цю складну задачу.

Кілька входів — один маршрут

Одним із ключових результатів дискусій на рівні районів стало усвідомлення, що дитина і родина можуть потрапити в систему допомоги через різні «двері».

Першими ризик можуть помітити школа, практичний психолог, сімейний лікар, соціальний працівник, служба у справах дітей, ювенальна превенція, громадські організації, батьки або навіть сам підліток.

Головне завдання — не встановлювати єдину точку входу, а забезпечити, щоб будь-яка з них запускала узгоджену систему реагування.

Для цього функції мають бути чітко розмежовані. Освіта повинна вчасно помічати зміни, підтримувати і ініціювати маршрут. Медична система — оцінювати стан, проводити скринінг і лікування чи направлення. Соціальний сектор оцінює потреби сім’ї і забезпечує супровід. Служба у справах дітей і ювенальна превенція вмикаються у випадках загрози правам або безпеці. Громадські організації надають психологічну, соціальну, групову та інформаційну підтримку.

Громада ж має забезпечити зв’язок між усіма ланками: актуальні контакти, карту послуг і прозорий механізм взаємодії.

Таким чином, міжсекторальність — це не коли всі відповідають за все. Це система, де кожен чітко знає свою роль, межі компетенції і кому передати справу далі.

Перенести втручання на ранній етап

Інший важливий висновок — система не має чекати, доки ризикова поведінка переросте в розлад.

Для цього треба активніше залучати освітнє середовище. Педагогам не потрібно ставити діагноз, але вони повинні вміти розпізнавати поведінкові, емоційні, соціальні чи навчальні сигналами неблагополуччя. Важливо також навчитися встановлювати контакт із дитиною і вчасно запускати маршрут підтримки.

Психологічна служба працює за принципом «попередити — виявити — підтримати і супроводити».

Так само ключову роль відіграють батьки. Освітня робота з ними має стати постійною складовою профілактики. Важливо застосовувати різні комунікаційні формати, говорити мовою, яка не звинувачує, не стигматизує родину. Це допоможе перевести батьків з пасивних спостерігачів у активних партнерів у підтримці дитини.

Особливу увагу заслуговує ресурс ровесницького (peer) середовища. Підлітки частіше говорять про проблеми з однолітками, аніж із дорослими. Ровесники не мають виконувати роль психологів, але здатні виступати містком до допомоги. Вони можуть формувати норму звернення по підтримку, протидіяти груповому тиску і робити маршрут видимим для молоді.

Громада – не просто місце скерування

Районні зустрічі змістили фокус із реагування на проблему на середовище, у якому вона з’являється.

Від громади залежить не лише контакт із психологом чи сімейним лікарем, а й створення можливостей для безпечного й здорового дозвілля. Вона має підтримувати молодіжні простори, профілактичні ініціативи, самоорганізовані батьківські спільноти. Важливо також формувати середовище, де звернення по допомогу не означає стигматизацію.

Не менш значущим є турбота про ресурс фахівців. Перевантажені працівники стають «слабкою ланкою» маршруту. Вихід — залучати партнерів, громадські організації, групові формати підтримки.

Кульмінаційним моментом стала конференція «Психосоціально-освітня підтримка дітей і молоді: сучасні рішення, партнерство та розвиток», що відбулася у Львові 10 вересня.

У ній взяли участь представники державної та місцевої влади, освіти, медицини, соціальної сфери, громадських та міжнародних організацій. Вони шукали узгоджені механізми допомоги дітям і молоді.

Особливою стала робоча секція 3 «Комплексна міжсекторальна допомога для дітей та підлітків із розладами, пов’язаними з вживанням психоактивних речовин». Вона підсумувала кількамісячну роботу в районах. Мета — створити спільне бачення всього ланцюга допомоги: від раннього виявлення і реагування до спеціалізованої допомоги та подальшого соціального супроводу.

Під час роботи розглядали точки входу, оцінювання потреб, перенаправлення між секторами, лікування, психологічну підтримку, роботу із сім’єю та запобігання стигматизації.

Важливо, що в секції вже не дискутували про потребу міжсекторальної взаємодії. Натомість зосередилися на тому, як зробити цю взаємодію ефективною. Обговорювали, де система сьогодні «втрачає» дитину і які питання вирішують громади, область і держава.

Було сформульовано питання, які неможливо вирішити лише локально: необхідність окремого зрозумілого маршруту для дітей із розладами вживання ПАР; підготовка мультидисциплінарних команд; розвиток амбулаторної допомоги з швидким поверненням до навчання і соціалізації; створення єдиної системи моніторингу; уніфікація міжвідомчої моделі; раціональне використання дефіцитного кадрового ресурсу; чітка структура відповідальності і перескерування.

На державному рівні висунули питання нормативного регулювання нових видів нікотинової та іншої продукції, створення спеціалізованих служб, оплати праці фахівців, визначення відповідального органу за цілісний маршрут допомоги. Також порушили тему створення реєстру організацій із прозорими критеріями якості послуг.

Великого значення надають ролі Тетяни Богуславської — психологині і кейс-менеджерки ГО «Птаха України», членкині профільної робочої групи Координаційного центру.

Вона долучилася до розробки міжсекторальних маршрутів допомоги дітям і підліткам із розладами вживання ПАР. Організовувала та модерувала виїзні інформаційні зустрічі у громадах. Працювала з експертами над змістом, допомагала локалізувати обласний маршрут у дієві рішення на рівні громад. Координувала комунікацію між освітою, медициною та соціальними службами, залучення ресурсів району і області для подолання виявлених прогалин.

Завдяки її діяльності і зворотному зв’язку від практиків з’явилися пропозиції для роботи на наступних рівнях управління — громади, області та держави.

Підсумовуючи, можна виділити наступні кроки за рівнями:

• Громада: створення локальної дорожньої карти маршруту; визначення відповідальних і контактів; розробка алгоритмів планового і кризового скерування; навчання шкільного персоналу; просвіта і підтримка батьків; розвиток ровесницьких підходів; забезпечення здорового дозвілля і підтримка батьківських спільнот; турбота про професійний ресурс; актуальна карта послуг і механізм зворотного зв’язку.
• Обласний рівень: аналіз ресурсів освіти, медицини, соціального захисту; допомога громадам у локалізації маршрутів; виявлення повторюваних прогалин; посилення доступу до спеціалізованих послуг; методична підтримка і моніторинг.
• Державний рівень: створення уніфікованої міжвідомчої рамки; формування спеціалізованого маршруту для дітей із ПАР; підготовка мультидисциплінарних команд; розвиток амбулаторної допомоги; уніфікована система моніторингу; чіткий розподіл відповідальності; кадрова та фінансова підтримка служб; нормативне регулювання нових продуктів; реєстр послуг з критеріями якості.

Зустрічі у районах і робота експертів на Форумі показали: проблема вже не визнання важливості міжсекторальності. Головний виклик — зробити її надійною і безперервною практикою без постійного ручного управління.

Система має працювати на ранньому етапі, до виникнення кризи. Дитина може потрапити в маршрути через різні двері, але не повинна затрачатися між ними. Скерування означає не передачу відповідальності, а продовження допомоги. Виявлені прогалини — не привід для розпачу, а виклик до дії громади, області чи держави.

І головна формула розвитку системи проста:

Виявити раніше.

Скерувати безпечно.

Послідовно супроводжувати.

Не залишати дитину і сім’ю сам на сам із ризиком.