У Львові понад рік працює Центр допомоги людям, які пережили полон і катування. Тут відновлення відбувається в колі фахівців і побратимів, а за цей час підтримку отримали вже 350 осіб.

28-річний військовий Іван Ярощук із Житомирщини провів у російському полоні понад два з половиною роки. Він закінчив Львівську академію сухопутних військ і служив у морській піхоті. У квітні 2022 року, боронячи Маріуполь, потрапив у полон.

Тепер Іван поступово адаптується до мирного життя, і зізнається: найважчий виклик — не сама свобода, а заново зрозуміти світ, який дуже змінився за час його відсутності.

Чоловік описує звільнення, як хвилю суперечливих емоцій — радість змішалась із розгубленістю і невизначеністю майбутнього.

“Спершу відчуваєш ейфорію — нарешті ти вдома. Потім дивує турбота близьких, яку в полоні вже забув. Коли ейфорія спадає, з’являється відчуття, що всі радіють, а ти не знаєш, що робити далі”, — пояснює Іван.

Повернення до родини виявилось нелегким: сім’я навчилася жити без нього, а його досвід близьким важко зрозуміти. Тому Іван каже, що з рідними доводиться заново будувати відносини.

“Ти інакший, і вони теж — через час розлуки. Спілкуватися з побратимами простіше, ніж із рідними”, — визнає чоловік.

Соціальна адаптація теж викликала труднощі. Після тривалої ізоляції Івана лякала велика кількість людей, і він відчував себе “не в собі”. Тривожним сигналом стали дві автопригоди, одну з яких він навіть не пам’ятає.

“Ніхто не постраждав, але це змусило мене звернутися до фахівців. Раніше я думав, що все гаразд — руки й ноги на місці. Проте невидимі травми проявляються пізніше”, — розповідає він.

Про Центр допомоги Іван довідався від побратимів — їхні рекомендації стали найкращою підтвердженням професіоналізму закладу.

Керівниця Центру ментального здоров’я Святого Пантелеймона, Божена Андрущишин, розповідає, що перші дні на волі часто супроводжуються не тільки радістю, а й повною розгубленістю. Людина може не мати куди повертатися або втратити зв’язок з близькими.

“Той, хто щойно повернувся з полону, відчуває порожнечу. Домівка іноді знаходиться на окупованій території, родини вже немає. Є радощі від свободи, проте неясно, як будувати подальше життя — повернутися до служби чи обрати цивільний шлях”, — пояснює вона.

Центр створює атмосферу, далеку від ізоляції та контролю. Він надає стаціонарну допомогу на 30 ліжках та амбулаторні послуги, працюючи з кожним клієнтом індивідуально.

Серед типових наслідків полону Андрущишин називає порушення сну, нічні кошмари, флешбеки, проблеми з пам’яттю, концентрацією, спалахи агресії, ізоляцію і апатію, а також труднощі перебування серед великої кількості людей.

“Пацієнти часто не пам’ятають зустрічей із лікарем. Тому ведемо нотатки і постійно нагадуємо про прийоми”, — зауважує керівниця, наводячи приклад чоловіка, який після звільнення розгубився в торговому центрі і не зміг підібрати штани.

Іван визнає, що складнощі терапії почалися з пошуку довіри до психолога. Проте з часом лікування дало результати: зникли нічні жахіття, повернувся спокійний сон.

“Спочатку мене дратували психотерапевти, але коли побачив результат, був радий: можу легко заснути, без ліків”, — ділиться він.

Реабілітація тут комплексна — вона включає арт-терапію, іпотерапію, театральні заняття і спорт.

“Особливо для мене відкриттям стала театральна гра. Я грав у виставі “Директор ліфта”. Репетиції стали окремим курсом відновлення”, — розповідає Іван.

Атмосфера в центрі більше схожа на медичний готель, а не лікарню. Присутність побратимів поруч дуже підтримує. Завдяки цьому чоловік бачить нові перспективи й планує переїхати до Львова, щоб допомагати іншим ветеранам і тим, хто повертається з полону.

Психотерапевтка Мар’яна Мамонова працює з колишніми бранцями не лише професійно, а й як людина, що пройшла через полон, називаючи свою діяльність зціленням і посттравматичним зростанням.

“Це був найважчий період мого життя, але він навчив мене — травматичний досвід може стати поштовхом для росту”, — згадує вона.

Мамонова підкреслює важливість існування місця, куди людина може прийти без очікувань і просто поділитися болем.

“Коли я поверталася, такої підтримки не було — доводилось проходити всі етапи самотужки: ейфорію, апатію, агресію. Жоден із них неможливо пропустити”, — зауважує вона.

За її словами, перший рік після звільнення найважчий — бо змінюються сама людина, її сім’я, стосунки, погляд на життя. Багато родин розпадаються в цей період.

“Наша мета — допомогти сім’ям пережити кризу, усвідомити, що з’явились дві нові людини. Вони можуть побудувати міцніші стосунки завдяки унікальному досвіду”, — наголошує психотерапевтка.

Вона також радить близьким не вимагати швидкого повернення до колишнього життя.

“Не варто говорити: ‘ти хворий, ти ненормальний’. Людина, що пережила голод, холод і страждання, не одразу повернеться до себе колишнього. Їй треба час, щоб зрозуміти, ким вона тепер є, як жити далі і яке місце в сім’ї, яка навчилася обходитися без неї”, — пояснює Мамонова.

Психотерапевтка радить залишатися поруч, не тиснути і не змушувати говорити, якщо людина не готова. Контроль емоцій теж на шкоду.

Відновлення — це нелінійний процес: бувають дні апатії, агресії, замкненості і нічні кошмари.

“Є багато тригерів, про які вони не скажуть. У такі моменти важливо знати, як підтримати людину”, — каже вона.

Найгірше, за її словами, казати: “все буде добре”, бо в кожного це свої “добре”.

“Для когось це гарний настрій сьогодні, для іншого — прохання побути наодинці. Якщо сім’я тисне з образами через настрій — це ускладнює відновлення. Часто люди забувають нещодавню розмову — це нормально”, — пояснює Мамонова.

Депресивні й агресивні стани після полону — нормальні, їх треба навчитися контролювати разом із фахівцями без осуду.

“Іноді достатньо бути поруч і сказати: я розумію, тобі важко. Можемо звернутися до Центру, де є лікарі, які допоможуть. І це також підтримка — не вдавати, що все знаєш, а допомогти знайти тих, хто справді здатен допомогти”, — підсумувала психотерапевтка.

ДОВІДКА: Центр допомоги українцям, які зазнали тортур або серйозних психологічних травм через війну, відкрили у Львові в червні минулого року. Заклад є окремим підрозділом екосистеми UNBROKEN на вулиці Рафала Лемкіна і носить ім’я Папи Лева Великого, який у своїй спадщині наголошує на підтримці в кризові часи, гідності кожної людини та зцілювальній силі слова.