Навесні 2022 року актор Андрій Сніцарчук вирушив на фронт, сподіваючись, що служба триватиме кілька місяців, доки тил підготує професійних військових. Проте він провів у лавах 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького майже п’ять років. Крім війська, Андрій є актором Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької і театральним режисером.
Пізно ввечері 23 лютого 2022 року, повертаючись з вистави, Андрій отримав тривожний дзвінок від кума. Той запитав, чи відчуває він передвістя початку війни. Андрій відповів, що здається, наступ почнеться скоро, і запропонував зустрітися у разі загострення подій. Після розмови він заснув, але вранці його розбудив потужний вибух.
Варіантів уникнути служби не було. Андрій бачив величезні черги біля територіальних центрів комплектування, тому не став чекати. Він поїхав до іншого кума і там нервував, граючи у дитячу настільну гру про тварин, уважно слідкуючи за новинами.
Раніше Андрій не міг мобілізуватися через проблеми зі здоров’ям — знав, що його відразу комісували б. З початком повномасштабного вторгнення він твердо вирішив не ховатися за спинами інших, а стати в захист країни.
О сьомій ранку того ж дня він написав Валерію Курку, тодішньому командиру 103 бригади, з яким познайомився під час турів гурту The Rohies на Схід. Андрій запропонував свою допомогу, отримав миттєву відповідь — два плюси. Уже 16 березня Курко зателефонував і запросив на розмову. Так чоловік став водієм автомобільної роти, адже крім керування авто, він вважав, що нічого іншого не вміє — усе життя присвятив театру.
Перші тижні на фронті
Після підготовки підрозділ вирушив у зону бойових дій. Дорогою вони зупинялися в Дніпропетровській та Покровському районах — тоді все виглядало як “пікнік”, ніхто не уявляв серйозності майбутніх подій.
Впродовж місяця військові виконували фізично виснажливі завдання: вантажили та розвантажували зброю, боєприпаси, воду, їжу, бронежилети. Андрій помітно зміцнів фізично, хоча біль у ногах ігнорував — скаржитись вважав недопустимим.
Повернутися додому хотів майже одразу. Обговорюючи з побратимом Максимом Сафоновим, визначив умовну дату демобілізації — 15 листопада 2022 року. Тоді він не міг і уявити, що служитиме ще понад чотири роки.
Перші обстріли та контузії
Перший обстріл стався одразу після прибуття поблизу Парасковіївки під Бахмутом. Сидячи в автомобілі, Андрій сприйняв вибух як звук власної артилерії. Коли вибухи повторилися, офіцер наказав ховатися в підвал.
Ще одного разу він із побратимом Андрієм Петруком, перебуваючи в будинку, почув різкий звук й впали на підлогу обличчям один до одного. Виявилось, що це стріляла їхня артилерія поблизу.
Проте не всі випадки були курйозами. Одного вечора Андрій піднявся на залізничну колію, щоб подивитися, що відбувається. Вибух стався за 200 метрів — його збило з ніг і кинуло вниз схилом. Тільки наступного дня він зрозумів, що отримав контузію, адже у вухах довго дзвеніло.
Обстріли ставали регулярними. Одного разу по їхніх позиціях влучили три ракети С-300, а наступного дня військові дізналися з російських джерел, що окупанти вважали їх “польськими найманцями”.
Побут на війні
Щодня Андрій надсилав рідним повідомлення про стан здоров’я зранку і ввечері, попереджав, якщо їде у зону без зв’язку.
Якось командир доручив йому готувати їжу. Андрій чесно попередив, що кулінарний результат може бути сумнівним. Після цього на кухню його більше не залучали, але одного разу під час приготування шашликів він усе одно переплутав сіль — додав цілу банку. М’ясо здавалося пересоленим, але побратими з’їли його до останнього шматка і кулінарних прохань уже не виникало.
Театральне минуле на війні
До війни Андрій грав головну роль в виставі “Ісус, Син Бога Живого”. Спершу на фронті він не розголошував це, бо поєднувати театральне минуле із війною було психологічно складно.
Згодом побратими дізналися про його акторську кар’єру, адже деякі бачили його на сцені до мобілізації. Андрій пояснює, що війна змусила підсвідомо відкидати все, що не було важливим для виживання, включно з професією. Позивний “Заслужений” походить від звання заслуженого артиста України, яке він мав до служби.
Літературна творчість на фронті
Під час служби Андрій написав оповідання про військових. Його натхненням стали довгі поїздки на позиції з боєприпасами та друзями. Він свідомо відійшов від героїзованого образу захисника, поширеного у 2023 році. В оповіданні війна — лише фон для історії про людські стосунки й любов.
Цей твір ще не поставили на сцені. Андрій мріє, що після повернення побратим Андрій Петрук зіграє у цій виставі головну роль. Вони вже обговорювали сюжет і декорації.
Повернення до мирного життя
Андрій демобілізувався наприкінці вересня 2026 року за рішенням військово-лікарської комісії. Пристосуватися до цивільного життя виявилося складно. Його дратує необов’язковість працівників комунальних та сервісних служб, бездіяльність тих, хто повинен сумлінно виконувати свої обов’язки.
Війна досі переслідує його в снах — прильоти, поранені, загиблі побратими. Три контузії залишили у свідомості настирливий звуковий відголосок, що повторюється кілька разів за ніч. Цікаво, що на фронті через виснаження снів не було зовсім — надмірна втома не залишала ресурсів для сновидінь.
Останній рік служби Андрій виконував обов’язки пілота безпілотника, пов’язані зі знищенням ворожих позицій. Тепер відпочинок уявляє лише як спокійне перебування на асфальті біля мангалу, без натяку на ліс. Звичайні птахи викликають тривогу: їхній звук підсвідомо асоціюється з ворожими дронами.
