Морський піхотинець 36-ї окремої бригади морської піхоти Іван Калініченко провів у російському полоні понад чотири роки. Останнім його місцем ув’язнення стала колонія в Мордовії — одна з найжорстокіших точок утримання українських військовополонених. Саме там, пошепки, аби уникнути уваги наглядачів, він навчав побратимів англійської мови. Одним із слів, які вони вивчали в той ранок, коли відкрили двері камери для обміну, було “свобода”.

Іван мріяв стати військовим із дитинства, хоча його батьки не мали зв’язку з армією — мама була вчителькою, батько — водієм. Події 2014 року лише зміцнили його бажання захищати країну. Після цього він вступив до Національного університету “Одеська морська академія”.

Перед повномасштабним російським вторгненням Іван передбачив його початок, спостерігаючи за завершенням спільних російсько-білоруських військових навчань. Цей прогноз виявився влучним — напад застиг його в Маріуполі, який вже з 17 лютого обстрілювала російська артилерія.

Оборона Маріуполя

24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, Івану було 22 роки. Його розбудив товариш по службі із повідомленням про прорив в районі Волновахи. Лише 28 лютого підрозділ отримав наказ передислокуватися — вони зайняли позиції на території заводу імені Ілліча.

Під час обстрілів часу на спілкування з родиною практично не було — Іван обмежувався короткими повідомленнями, щоб запевнити близьких, що живий. Попри небезпеку, місцеві намагалися жити звично. Борець згадує чоловіка, який під мінометним вогнем ходив по воду.

Прорив і зрада

Івана захопили в полон не за наказом командування. Він був серед одиниць, кому вдалося вибратись із оточеного Маріуполя. Шестеро військових без зброї пройшли близько 70 кілометрів, перетнули три річки, намагаючись дістатися до Запоріжжя непоміченими.

Однак у одному із населених пунктів їх зрадив побратим, який перебував разом із ними, ділив їжу та брав участь у бойових завданнях. Мотиви зради досі залишаються невідомими. Оцінивши, що подальший прорив неможливий через кулеметні позиції ворога, старший групи вирішив здатися. Встигли знищити телефони й планшети, але зрадник повідомив росіянам про наявність офіцерів серед полонених. Мобілізовані з Луганщини взяли їх під охорону. Побоїв тоді не було, лише обшук.

Початок чотирирічних випробувань

14 квітня 2022 року розпочався полон, який тривав чотири роки й два місяці. Спочатку Івана утримували у гарнізонній гауптвахті в Донецьку — період, про який він згадує як один із найжахливіших. У камері розміром три на п’ять метрів знаходились близько сорока осіб. Туалет відвідували рідко, їжі постійно бракувало. Влітку через спеку й відсутність провітрювання багато полонених втрачали свідомість від задухи та зневоднення.

Ночували на металевих нарах, привезених із моргу. За літо полонених помили лише чотири рази — технічною водою із шахт, поданою під тиском через пожежний шланг. Воші стали постійними супутниками в’язнів.

Тут також почалися допити, під час яких слідчі намагалися змусити Івана визнати провину за вбивства цивільних у Маріуполі. Катування наростали за ступенем: від моральних погроз до застосування електрошокера, гумових кийків і вливання води через рушник. Сеанси тривали від двох з половиною до чотирьох годин.

Оленівка, Старий Оскол і перші звістки додому

8 вересня 2022 року Івана перевели в колонію Оленівка, де він пробув до кінця вересня. Звідти йому вдалося передати записку додому через побратима, який мав мобільний телефон у сусідньому бараку. Повідомлення підтверджувало, що він живий.

З 1 жовтня 2022 і до 1 квітня 2024 року морпіх перебував у в’язниці Старого Оскола. При прибутті нових полонених проводили через коридор із побиттям. Івану вдалося уникнути переломів завдяки щільному авіаційному бушлату, але багато інших отримали серйозні травми. Тут умови тримання були трохи кращими, однак допити відбувалися щодня. Під час прогулянок наглядачі примушували в’язнів бігти під побої.

Мордовія — найжорстокіший етап

1 квітня 2024 року Івана перевели до колонії в Мордовії, де він провів два роки і два місяці. Першого дня новоприбулих побили — Іван отримав 19 ударів палицею. За час перебування там троє полонених загинули через жахливі умови, а 16 захворіли на туберкульоз.

У камері три на п’ять метрів, розрахованій максимум на вісім осіб, суворо забороняли говорити вголос, лише пошепки, аби не почули наглядачі. За порушення правил били без вагомих причин або з мінімального приводу. Кожен день починався з виконання російського гімну, тривав із постійними знущаннями: примусові присідання, вигадані команди “до бою”, “повітря” чи “туман”, під час яких полонені ховалися під ліжками або виконували безглузді вправи. Радіо з російською пропагандою працювало без перерв на повну гучність, стишувати звук було заборонено.

Чотири роки поспіль Іван зустрічав свої дні народження в неволі. Представники Червоного Хреста не відвідували колонію, а єдиний візит уповноваженого з прав людини завершився байдужим ставленням до тяжкого стану полонених. За весь час Іван отримав лише три листи з дому й написав шість, із яких дійшло лише два.

Порятунок через творчість

Щоб зберегти психічне здоров’я, Іван складали вірші в думках і навіть вигадував роман про двох братів часів Другої світової війни. Цю історію він розповідав побратимам по пам’яті. Про свій досвід полону він не залишав жодних письмових слів.

Повернення на волю

26 червня 2026 року Іван нарешті повернувся додому. Того ранку, коли відчинили двері камери, він з товаришами пошепки вивчав англійські слова — серед них було “freedom” (“свобода”). Перед звільненням полонених фотографували й записували інтерв’ю для російських пропагандистських ЗМІ, що стало сигналом про майбутній обмін.

Під час етапування в Білорусь полоненим зняли скотч з рук і мішки з голів. Іван побачив яскраве небо та швидкі з білоруськими номерами допомоги. На пункті обміну полонених зустрічала уповноважена з прав людини РФ Яна Лантратова, яка запропонувала одразу зателефонувати рідним перед камерами, однак більшість відмовилися від цього “жесту доброї волі”.

В Україні на звільнених військових чекали швидкі з українськими номерами. Увечері того самого дня Іван зателефонував мамі, яка вже знала про його звільнення. Особиста зустріч відбулася 3 липня — він повернувся виснаженим і блідим після тривалого ув’язнення.

Реабілітація

Наразі Іван Калініченко проходить реабілітацію у Львові. Там він отримує медичну та психологічну підтримку. Програма реабілітації включає роботу з психотерапевтом, кінні прогулянки, стрільбу з лука, відвідування театральних вистав, заняття на ткацькому верстаті та подорожі Карпатами.