Ветеран у натовпі: як військовому не стати чужими на своїй же землі

Ця стаття — про те, як можна підтримати ветерана простими жестами, не порушуючи його простору і не наголошуючи на війні.

Він чи вона стоїть у черзі за горнятком кави. Ноги — протези. Або й свої ноги чи руки. Різниці немає. І шевронів теж немає. Лише звичайна футболка і сумка через плече. Зачасту кепка мілітарна з липучкою спереду, де може і не бути шеврону.

Люди бачать – відводять очі. Але в тилу тиша навколо ветерана — інша. Вона часто глуха. Не тому, що байдужа, а тому, що невміла. Ми не знаємо, як бути поруч.

В Україні незліченна кількість людей мають досвід служби у ЗСУ з 2014 року. Серед них — десятки тисяч поранених та тих, хто пережив полон, втрату побратимів, травми.

Частина з них повертається у міста і села, намагається знову стати “звичайними” — ходити в магазин, водити дитину в садок, зустрічати знайомих у кав’ярнях. І зустрічають тишу.

“Іноді я відчуваю, що мій протез бояться, — розповідає Андрій, демобілізований боєць. — Люди намагаються не дивитись в очі. Або, навпаки, починають щось не зовсім влучне говорити: “Тримайся, брате”, хоча я просто в черзі за хлібом”.

Звучить парадоксально, але багато військових не чекають слів — їм важливо не бути непоміченими. І саме тут мовчання може стати дією.

Мова без мови

Кивок. Рука на серці. Прямий погляд. Усмішка без зайвих фраз.Це — нова несловесна мова поваги. Без нав’язливості, без пафосу, без порушення особистого простору.

“Найбільш вдячним для мене був момент, коли дідусь у в автобусі побачив мене з милицею і просто поступився місцем, не сказавши нічого. Потім побачив, що я сів на його місце. І посміхнувся. Все. Мене розібрало на частини”, — згадує Олена, військова медикиня.

Таких історій — сотні. Люди дякують ветеранам мовчки:

  • залишають каву в кав’ярнях “для військових”
  • кладуть записки на сидіння у вагоні: “Дякую за захист”
  • кивають у транспорті, коли бачать шеврон
  • Пропусткають без черги

Це не формальні “патріотичні акти”. Це — побутова людяність.

Але іноді мовчання — це теж вибір не на користь. На жаль, не кожна тиша є шанобливою. Є й інше мовчання — вимушене, незручне, холодне. Мовчання, за яким ховається страх, розгубленість, а часом — бажання забути, “перемкнутися”.

“Я не злюся, коли мене уникають, — каже Олексій, ветеран з ампутацією. — Але буває, що відчуваєш себе інопланетянином. І саме тоді хочеться хоч одного погляду, який скаже: “Я тебе бачу. Дякую”. Без слів”.

А як правильно?

Правильного способу немає. Але є одне правило: не бути байдужим.

Якщо не знаєш, що сказати — не кажи. Просто подивися. Кивни. Усміхнись. Пропусти вперед. Оплати каву.У війни немає однієї мови. Але у вдячності — є: це увага.

Бо саме вона — лікує. Саме вона — будує культуру вшанування не лише загиблих, а й живих.

Це так просто — іти по вулиці та відчути, що тебе помітили. Що ти не один. І що твоя війна — не пройшла повз.

Джерело