Інтерв’ю Сергія Жадана з Ліною Костенко
Кілька днів тому на «Радіо Хартія» вийшло інтерв’ю письменника та військовослужбовця Сергія Жадана з Ліною Костенко, через яке, як пише історик, викладач Інституту східноєвропейських студій Карлового університету в Празі Радомир Мокрик, «частина, так би мовити, культурної спільноти гостро переживає». Обговоренню передував допис культурної менеджерки і журналістки Софії Челяк, яка написала, що відкривати інтерв’ю з Костенко було «поганою ідеєю» і заявила про «упереджене ставлення» до поетеси.
«Я упереджено ставлюся до Ліни Костенко, як ви вже зрозуміли. Я не можу не упереджено ставитися до людини, яка приймала Шевченківську премію, коли Стус догнивав в землі свій термін. І вона ні слова не сказала про нього зі сцени. Я знаю, що інтелектуальні кола були вражені смертю Стуса не менше, ніж смертю Амеліної, якщо можна провести таку паралель. А вона мовчала», – написала Софія Челяк.
«Я відкривала цю розмову з цікавості. І шукала згадок про дисидентів. Я вперше дивилася як говорить Костенко. І не почула імен репресованих з її уст взагалі. Одні історії про номенклатурних письменників. Лише пробився Симоненко, можливо тому, що його вбили по-цивільному. Ну гаразд, можливо Маринович, Плющ, Чорновіл, Заливаха, Калинці – не її тусовка. Але Світличні, Горська, Танюки, Стус, Клуб творчої молоді – це було її середовище. І як не згадати їх. Хоча б ім’я? При чому, що Сергій підводив до цього. Я не маю відповіді на це питання. І дуже не хочеться, щоб це інтерв’ю стало фундаментом для досліджень. Бо щось не так. Ікона для мене перестала бути святою. І це через розпач і не розуміння чому суспільство зробило з неї ікону», – додала Челяк.
У відповідь в коментарях під її дописом історик і військовослужбовець Вахтанг Кіпіані попросив авторку розкрити тезу про «інтелектуальні кола, які у 1985 році були вражені смертю Стуса». «Архів КГБ відкритий, – пише він. Що ви там знайшли на цю тему? хто конкретно по іменах був вражений і хто що зробив між 1985 і 1988 роком?»
Софія Челяк відповіла, що «знайшла багато згадок в листуванні Шевельова-Плюща». «Там була ціла акція (не одноразова) з вшанування пам’яті за кордоном, намагалися посилатися на гласність і привозити когось з-за завіси. У листуванні, видане Коморою, там прекрасна база натяків для досліджень далі».
Кіпіані натомість відповів: «таке враження, що ви не читаєте питання. до чого тут Плющ і Шевельов, які жили в діаспорі і не мали жодного відношення до вшанування пам’яті Стуса ні там, ні в Україні. це робили інші люди. Надія Світлична, Зінкевич, бандерівці, а не Шевельов».
Після допису Челяк в мережі почало з’являтись багато інших на критику висловлювань журналістки.
Згодом і сам Вахтанг Кіпіані написав з цього приводу допис, де стверджує, що «реальність 1960-х, яку пережили інтелектуали та пересічні люди в УССР, не була такою пласкою як декому здається у 2025-му. Не всі були Стусами, але й не всі були Коротичами».
Також журналіст та публіцист Віталій Портников написав допис, де почав з того, що «не впевнений, що має захищати Ліну Костенко – від будь-кого в цьому світі», бо одні твори Костенко «назавжди залишаться частиною його серця, а інші — дуже далекими». Це, вважає він, так і має бути у стосунках між письменником і читачем.
«Але я точно знаю, чим Ліна Костенко відрізняється від усіх своїх сучасників, попередників і наступників у літературі. Вона не просто письменниця. Вона – явище. Її творчість і постать змусили багатьох українців, які інакше, можливо, ніколи б і не згадали, що вони – українці, згадати про це. І – пишатися цим. Вона змусила багатьох, хто вже забув, що має Батьківщину, згадати про неї. І – пишатися нею. Таких постатей в історії української культури – лише троє: Тарас Шевченко, Іван Франко і Ліна Костенко. Просто Ліна – наша сучасниця. І ми ще цього до кінця не усвідомлюємо. Але – усвідомимо», – зазначив Портников.
Військовослужбовець та журналіст Дмитро Крапивенко пише, що підважувати чи ставити під сумнів поезію Костенко є «непрофесійним», особливо, каже він, якщо судити про неї критеріями 1960-х, коли поетка сформувалася. «В цьому контексті вона бездоганна. Чого, наприклад, не скажеш про її прозу- усі мої знайомі літературознавці і літературознавиці визнають, що роман «Записки самашедшого», – відверто слабка книжка. Але говорити про це публічно майже ніхто не наважився, і це прикро, це про інтлектуальну чесність передовсім».
«Мені як і Софії Челяк, не сподобалися оцінки Ліни Костенко щодо полонення захисників «Азовсталі» – вони за духом нагадують «свідків розмінування Чонгару». Але разом з тим я зовсім не поділяю докорів Софії на адресу Ліни Костенко щодо отримання нею Шевченківської премії у 1987-му і «недостатнє дисидентство».
Історик Радомир Мокрик вважає, що Ліна Костенко важлива постать дисидентського руху і вкрай важлива людина в українській культурі. «Розумію, мабуть, хтось почувається краще, від того, що «поставив на місце» цю Ліну Костенко. Давно ж їй треба було написати, що вона бездарно пише, еге ж! І взагалі не те говорить. Отак ти ніби й сам став помітніший на тлі людини, яку знають всі і люблять дуже багато людей. Вам не мусять подобатись її вірші, але те, що вона і інші шістдесятники в часи радянського мороку протягнули українську культуру до часів незалежності – це теж правда».
Мокрик додає, що Костенко «не має подобатися усім, але вона точно варта поваги». «Поколіннєві розриви в нашій культурі – жахлива річ. Іноді іх рвали штучно – російська чи радянська влада. Іноді ми самі нагнітаємо на порожньому місці. Справді, дуже б хотілося, щоб ми нарешті навчилися вчитися один в одного».
Зазначимо, що 15 липня Софія Челяк опублікувала ще один допис, де сказала, що за Костенко їй «хамлять більше, ніж за Гончаренка». «І чесно, дивно, бо зокрема на поезії Костенко мене в школі вчили не мовчати. Говорити, навіть якщо твій голос одинокий, бо так виходить поступ».
Вона додала, що «упередження – це не засудження, а пошук відповіді»:
«Я залюбки би прочитала повну біографію Костенко. Без купюр, зі згадками усіх і з прикріпленими документами. Випереджаючи докори: чому я за це не візьмуся, бо поки я в трохи інших дослідженнях».
