Чотири роки тому життя українців раптово перемкнулося на інший режим. 24 лютого 2022 року розпочалося широкомасштабне вторгнення росії в Україну — день, що став для багатьох відліком нового часу. Час сирен, черг, евакуацій і швидких рішень без можливості перепочинку. Час, який триває й досі.

«Ми не “пост”, ми — “під час”»

Психоаналітик Сергій Куліда так описує стан, у якому живе країна вже четвертий рік:

«Ми переживаємо явище, для якого в психології ще немає точного терміна — існуючі поняття, як ПТСР, комплексна травма чи пролонгований стрес, створювалися для тих, хто вже вийшов із небезпеки. Ми ж досі в ній. Ми не “пост”, ми — “під час”. Це “під час”, що триває вже чотири роки, змінило нас настільки, що потрібен не стільки діагноз, скільки новий словник».

Йдеться про переживання, які складно вкладати в підручники. Це життя поміж тривог, де майбутнє відлічують не роками, а днями.

«Олег уже стояв на порозі у військовій формі»

Ольга Воробйова пригадує ранок, що перевернув її життя:

«Ранок. Я вийшла в магазин за продуктами, бо здавалося, що війна вже почалась… Коли повернулась, Олег стояв на порозі в військовій формі з наплічником. Наші погляди перетнулися. Ми, які могли годинами говорити один з одним, мовчали».

Разом із чоловіком, який загинув у 2022 році, вона заснувала курс психологічної підтримки для бійців АТО «Щасливі разом».

«Ми — держава»

Народна депутатка від Львівщини Наталія Піпа згадує інший вид страху — політичний:

«24 лютого я одразу вдягнула вишиванку і, незважаючи на сумніви, разом з іншими депутатами зібралася у залі ВРУ. Одне з найбільших побоювань полягало в тому, що депутати не зможуть дістатися до парламенту і не буде необхідних 226 голосів — а отже, не буде воєнного стану. Без нього багато рішень вважалися б нелегітимними, і ми опинилися б в умовах підпілля. Але ми вже давно — не підпілля. Завдяки попереднім поколінням ми — держава».

В той день рішення ухвалювалися швидше, ніж приходила паніка.

«Це був не спокій. Це був шок»

Блогерка Тетяна Перевєдєнцева пише:

«Не всі відразу плакали. Багато хто просто відмовлявся вірити. Багато хто діяв по інерції. Ми — теж. Зараз, згадуючи той день, розумію: це не був спокій — це був шок. Мозок просто захищався. Чотири роки…»

Кожен переживав ранок по-різному: хтось пакував «тривожну валізу», хтось заварював каву, хтось йшов на роботу, ніби це звичайний день.

«Подібні дні дуже проявляють людей»

Письменник і режисер-документаліст Руслан Горовий згадує:

«Чотири роки тому весь день ми з Людою намагалися знайти, хто б відвіз її з Дарусею на Захід. Подібні дні дуже виявляють людей — і з кращого, і з гіршого боку».

Війна висвітлює усе — страх, солідарність, егоїзм, жертовність. Це стало особливо помітно в перші години.

«Протриматись ще один день»

Поет і військовослужбовець Павло Вишебаба описує стратегію виживання, знайому мільйонам:

«Кожне прокидання — це розчарування від того, що я досі тут. Щодня я думаю: “я більше не можу”… Але вранці я п’ю каву, випиваю ібупрофен і кажу собі: протримаюсь ще один день. Мабуть, саме так виглядає наша стратегія у цій війні: протриматись ще один день, і ще один, і ще».

Війна перетворилася на марафон витривалості — фізичної й моральної одночасно.

«Це моя країна. Це моя війна»

Парамедикиня і військовослужбовиця Катерина Поліщук, відома як «Пташка з Азовсталі», пише:

«Я не можу дозволити собі зупинитися, бо вони тоді не зупинилися. Вони зробили мене такою, якою я є. Якби я прокинулась у ту дату зараз, я б вчинила так само. Це мій шлях. Це моя країна. Це моя війна».

У її словах відчуваються відповідальність і відданість Батьківщині.

Дві війни однієї мами

Анастасія Гладиш згадує, як 24 лютого тримала на руках новонародженого сина:

«Я тримала тебе на руках — такого маленького, теплого, новонародженого. Тоді думала тільки про те, як тебе захистити. Навіть не уявляла, що через три роки — у січні 2025-го — почнеться ще одна війна. Моя особиста, найстрашніша: війна за твоє життя».

Її син Марко бореться з дистрофією Дюшена. Це нагадування, що окрім загальнодержавної війни існує й особисте випробування для багатьох сімей.

«Я й досі не розбираюсь у війні»

Письменниця і драматургиня Наталка Ворожбит ділиться віршем, що резонує з багатьма:

«Ви розбираєтесь у війні? Я й досі — ні. Я трохи розбираюсь у вині і трохи в письмі. … Щоб що? Навіщо? скажіть мені. Ви мабуть розібралися у війні. Я — ні».

Навіть через чотири роки відповіді на багато запитань не стали простішими.

«Майбутнє настане. І це неминуче»

Правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук наголошує:

«24 лютого 2022 року я написала у фейсбуці: “Буде складно, але ми вистоїмо. Проти Путіна грає історія”. Минуло чотири роки. Ми на правильному боці історії. Путін не може перемогти на фронті, тож його головна зброя — терор проти цивільних. Але майбутнє настане. Це неминуче».

Чотири роки — це вже не просто спогад про один ранок. Це досвід цілого покоління. Досвід нації, що вчиться жити «під час», не втрачаючи здатності мріяти про «після».

Можливо, наша проста і водночас глибока стратегія залишається звичною: протриматись ще один день. А далі — побачимо.