Розповідь про останню смертну кару для воїна УПА за сфабрикованою справою перед здобуттям Україною незалежності.
Про це повідомило Радіо Свобода, пише DailyLviv.com. Було 12 липня 1989 року, коли у Києві за сфабрикованою справою розстріляли упівця родом з Волині Івана Гончарука. Це була остання смертна кара воїна УПА в Україні. Журналістка Ярослава Тимощук розмовляла про долю Івана Гончарука з історикинею, дослідницею справи Івана Гончарука, представницею Інституту національної пам’яті на Волині Лесею Бондарук.
– У 1989 році в СРСР уже активно розвивалися процеси «перебудови», Михайло Горбачов говорив про «демократизацію», у великих містах люди виходили на акції протесту й мітинги, а в Києві в цей час стратили воїна УПА. Як це пояснити?
– Це було продовження системної політики радянських органів держбезпеки з 1961 року, коли вони влаштовували відкриті суди над українськими націоналістами на заході України, щоб підірвати довіру і допомогу місцевого населення національно-визвольному рухові ОУН і УПА та психологічно залякати людей.
«Для залякування не розстрілювати, а вішати»
Офіційно смертна кара у кримінальний кодекс СРСР була включена у 1961 році як виняткове покарання за особливо тяжкі злочини, які передбачалися за статтями 56, 57, 58, 59, 60, 69, 93. Статтю 54-1 про «зраду батьківщини» у 1961 р. замінила ст. 56(ч.1) КК УРСР (аналог ст. 64 КК РРФСР). За ст. 56карали позбавленням волі на строк від 10 до 15 років із конфіскацією майна і засланням на строк до 5 років чи без такого, або смертною карою із конфіскацією майна. За 56-ю статтею Кримінального кодексу СРСР радянські органи намагалися засудити тих, хто воював в УПА, як нацистських злочинців. (Про смертну кару в СРСР та використання нормативних актів Радянського Союзу для посилення репресій історикиня Леся Бондарук пише у книзі «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу»).
Ще у 1944-му Микита Хрущов, тогочасний голова Ради народних комісарів Української РСР, вимагав: «Для залякування «бандитів» за вироками цих військово-польових судів засуджених до знищення не розстрілювати, а вішати». Тоді організовували виїзні комісії, де засуджували повстанців (учасників визвольних змагань – ред.) у Рівному, Луцьку, Горохові та інших містах. Їх прилюдно вішали. Так само, як до цього нацисти вішали людей під час окупації. Це все радянська влада робила показовим. Зупиняли навчання, роботу на підприємствах та зганяли людей дивитися. Щоб залякати, щоб показати, хто зараз господар на цих землях.
Загалом практика відкритих судів існувала в Радянському Союзі ще з 1920-30-х років, одним із перших таких сфальсифікованих показових судів була Шахтинська справана Донеччині.тСценарії цих відкритих судових шоу продумували детально і завчасно.
Шантаж «свідків» у справі Гончарука
На суд щодо Івана Гончарука привезли свідка Івана Гайдича з поселення Мегет в Іркутській області, який колись у молодості був разом з ним у УПА, а потім відсидів у сибірських таборах. Він мав визнати, що брав участь у злочинах разом із Гончаруком. Звісно, що його шантажували.
Так само, як і іншого свідка-повстанця Івана Кошеля, який давно своє відсидів і жив у Дніпропетровській області. Його поставили перед ультиматумом: або свідчиш як треба, або розстріляємо разом з обвинуваченим. А в кожного свій поріг страху й чутливості.тІ цей чоловік ходив по селу й казав, що ось тут ми вбивали, а тут спалили школу, щоб дітей не навчали радянських правил. Тобто по суті, людина зізнається, що була учасником злочину, але в справі проходить як свідок. А про самого Гончарука у слідчій справі написано, що він «стояв на чатах». Слідчі «домалювали йому різні сюжети, не дуже переймаючись щодо логіки.
У цьому сенсі це був найменш підготовлений процес щодо розправи над українським націоналістом. Хоч конвеєр показових судів працював не перший десяток років, саме у цьому процесі деталі недопрацьовані.
– Чому?
– Справу на Івана Гончарука завели восени 1986-го, за пів року після Чорнобильської катастрофи, коли авторитет радянської влади вже стрімко падав. Наступного року справу продовжили, бо забракло доказів швидко все сфабрикувати. Тоді слідство взялося розглядати справи за роки, коли Гончарук був в УПА: 1944-й, до кінця 45-го (у 1946-му його засудили вперше). І хоча в оглядах тих старих справ мовиться: «Слідів діяльності Гончарука не виявлено», а винними фігурують інші, в обвинувачувальному висновку читаємо, що то його рук справа.Порівняно з іншими ранішими судовми процесами над вояками УПА, видно що, ця справа підготовлена абияк. Слідчі поспішали організувати цей процес, вони були впевнені, що ніхто потім не зіставлятиме фактів за засекреченими ними документами.
Україна тоді вже кипіла бунтами, панівні позиції комуністичної влади в українському суспільстві стрімко слабшали, а національна свідомість населення зростала. Радянська імперія розвалювалася. Активно діяли українські дисиденти і правозахисники. У 1987 році в Києві виникла перша незалежна громадська організація в радянській Україні періоду перебудови – Український культурологічний клуб (УКК).ьТож, можливо, організатори процесу міркували, що зможуть ще втихомирити населення, і такі кроки, як цей суд, допоможуть їм і далі залякувати людей та утримати позиції.
Мені відомо ще щонайменше про три такі судові процеси над повстанцями в той час: на Волині, Рівненщині і Львівщині.
Доля Івана Гончарука
– Яку небезпеку для радянської влади становив упівець, який уже був людиною пенсійного віку?
– Для суду не мало значення, скільки він мав років, їхня ідеологічна ціль була засудити Гончарука як посібника нацистів. Це аж ніяк не могло бути правдою: Іван Гончарук вступив до УПА вже коли з Волині вигнали нацистів навесні 1944-го. Іван Гончарук був звичайним 19-річним хлопцем з глибокого поліського села Грудки, який опинився перед вибором: йти в червону армію або УПА. І як багато інших односельчан, він вступив до УПА якраз тоді, коли вже повернулася червона армія і настав найважчий час для упівців. Вони розпустили великі армійські підрозділи і перейшли в підпілля. Навіть за таких обставин десяток селян приєднувався до червоноармійців, а сотня – до УПА. Про цей факт свідчив колишній дільничний міліціонер у селі.
Гончарук пройшов вишкіл, навчання. Брав участь у дуже нерівних боях з НКВС (НКВД – рос.мовою). Упівці не встигали опанувати військову справу як слід, як уже опинялися у реальних боях з енкаведистами, де боролися просто за те, щоб вижити і не бути арештованими.
Його село натоді перебувало під прицілом радянських органів, вони тиснули на людей і шукали, хто співпрацює з УПА. Йшла сильна агентурна робота: шантажем, репресіями, погрозами й обіцянками місцеве населення перетворювали частково на сексотів, частково – на шпигунів. Багато хто мусив на це погоджуватися, бо інакше вже наступного дня їхав би з родиною до Сибіру.
– Але ж Гончарук уже отримав покарання в СРСР: 20 років ув’язнення і 5 років заслання. Як склалася його доля опісля?
– Так, спершу воєнна колегія засудила його до смертної кари, але зрештою вирок зменшили до 20 років ув’язнення і заслання. З 1946-го упівець відбував термін на Колимі, у селищі Усть-Омчуг. Після смерті Сталіна система ГУЛАГу почала хитатися, і з 1955-56 років справи засуджених переглядали як неправомірні. Івана Гончарука 17 серпня 1956-го зі «Севвостлага» МВС СРСР вирішили «звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні».
Табір, де він відбував покарання, уже теж розформували, залишилася військова частина з обслуговування цього місця. Івану запропонували бути кухарем – ці ж обов’язки він виконував і в останні місяці перебування у таборі. Він погодився, а коли згодом частина переїхала, Іван залишився. Він, зі ще одним колишнім політв’язнем, на двох придбали хатину – військова частина якраз розпродувала майно. Самі стіни, але принаймні можна було облаштувати і жити.
Створив сім’ю і повернувся в Україну
Гончарук був дуже товариський, завжди підтримував інших колишніх в’язнів, влаштовував посиденьки з тамтешніми українцями. На одній із таких зустрічей він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Ганною. Згодом Іван закінчив курси у Магадані і очолив їдальню.
Але Гончарук завжди хотів повернутися до України, і це йому вдалося у 1975 році. Батьки Ганни допомогли парі придбати помешкання у селі Комсомольське, нині Слобідське, під Харковом. У подружжя народилося двоє дітей. Це була звичайна сім’я, яка, як і чимало інших українців, вчилася виживати в наявних умовах. Мали власну справу: розводили поросят. На момент, коли Івана приїхали арештувати, сім’я жила звичайним життям пенсіонерів, і ця подія шокувала всіх, хто його знав.
Хоча незадовго до того Іван отримав анонімного листа: «Будь обережним, на тебе копають через минуле». Можливо, це був хтось, хто відмовився свідчити проти Івана. Ми так і не розгадали цієї загадки.
– Як проходило затримання? І наскільки вам вдалося реконструювати судовий процес?
– Мені було легко це відтворити в книзі (вона вийде у цьому році у видавництві «Локальна історія»), бо жива дружина Івана Гончарука. А дочка Наталія на час батькового арешту була вже заміжня і вагітна. Вони охоче ділилися зі мною спогадами.
Зі слів жінок, біля їхнього двору зупинилася машина з волинськими номерами. Вийшло кілька чоловіків і попрямували до Івана, який порався біля кролів. Сказали, мовляв, краще тихо поїдемо та з’ясуємо все вже на місці. Чоловіки провели обшук, вилучили документи. Сказали Івану переодягнутися з домашнього і забрали. Куди, чого – родина не знала. У міліції Ганні сказали, що Івана повезли на батьківщину. Наступного дня жінка поїхала на Волинь, їм дозволили невеличке неофіційне побачення.
Органам (КДБ – ред.) було важливо, щоб суд був дуже гучним та щоб про нього говорили всеукраїнські медіа, щоб дійшло аж до Харківщини. Для журналістів організували доїзд на суд, їх везли в одному «бобику» зі слідчим Приступою, одним з головних у фабрикуванні цієї справи. Вибирали не лише журналістів, які гарно пишуть та лояльно ставляться до радянської влади, а й тих, хто походив з репресованих, депортованих родин або був нащадком вояків УПА.
Дії судді – це колаборація, співпраця з радянською владою
Майже два роки чекаючи вироку у Луцькій тюрмі, Іван писав листи родині: «Хіба я міг себе захистити?» – така фраза там є. Він писав про те, що все життя, після ув’язнення, прожив на чужині і на рідній Волині ніхто його не знав. Люди на суді виконували відведені їм ролі, надавали заздалегідь замовлені свідчення. Роль головних обвинувачів надали двом свідкам. Анні Шептур, дівчинці, якій було 12 років, коли її батька, міліціонера Антона Шептура, прийшли вбивати повстанці. Чому? По-перше, він пішов у 1944-му році в червону армію, але там вишукував колишніх членів ОУН, які потім мобілізувалися. Він здавав їх в НКВС, хлопців судили і відправляли в Сибір. Коли Шептур повернувся з армії, то його прийшло вітати десь з десяток односельчан. Раптом зайшло ще четверо повстанців. Ніхто не взявся захищати чоловіка, і коли всі розійшлися, вони вбили Шептура і пішли до лісу. Невідомо, чи був серед них Гончарук, але Анна Шептур свідчила, що саме він убив її батька. Адвокат Іван Британчук на суді стверджував, що це нереально: підлітку впізнати через стільки часу 19-річного хлопця у 62-річному чоловіку.
Анна втручалася зі своїми звинуваченнями на суді щоразу, коли свідчення селян «накульгували» і вела свою лінію. Цей суд не схожий на спробу розібратися, з’ясувати, був там Гончарук чи ні. Роль судді – теж чисто номінальна, він діяв заодно з КДБ. Він не давав слова тим, хто хотів висловитися на підтримку або захист Івана Гончарука, зате свідкам проти давали повний карт-бланш. Це був не суд, а фарс, і суддя тільки грав роль судді. Люди, які були на цьому суді, вже тепер розповідали, що перед судом поміняли місцевого прокурора на нову, надійнішу людину. Пригадували, як дружина підходила і востаннє прощалася із Іваном Гончаруком.
Як історик, я можу сказати, що дії судді – це колаборація, співпраця з радянською владою. Бо одна справа, коли ти змушений виконувати роботу під примусом, а інша – фабрикувати справу, знаючи, що порушуєш закон.
– Хто ці судді, чи живі вони тепер?
– Борис Плахтій вів судовий процес, а справу приведення у дію вищої міри покарання (розстрілу) доводив уже його заступник, Сергій Кіпень. Обоє живі, обоє уникають зустрічей і дзвінків, обоє отримують високі пенсії й надбавки. Радіо Свобода зателефонувало до Сергія Кіпеня з проханням прокоментувати його участь у справі. Він сказав: «Не займайтеся дурницями» і поклав слухавку. Борис Плахтій не відповів на наші дзвінки. Радіо Свобода готове опублікувати коментарі Бориса Плахтія і Сергія Кіпеня, якщо вони їх нададуть щодо справи Івана Гончарука. Плахтій і Кіпень засудили сотні людей до ув’язнення в ГУЛАГу – я вивчала такі справи і маю документи. А потім ще й відмовляли в реабілітації цим людям.
Це не єдина така справа: у 1984-му суддя Плахтій засудив до такого самого вироку повстанця Ніла Якубчука у селі Мар’янівка на Волині (та ще трьох бійців, до розстрілу). До того ж, такі суди проводили в кожній західній області України.
Рідні домагалися реабілітації чоловіка і батька
– Як ви дізналися про цю справу?
– Я входжу до Волинської регіональної комісії з питань реабілітації при облдержадміністрації, є заступником голови цієї комісії. Ми отримали листа від Наталії Вороніної, доньки Івана Гончарука, яка просила провести переслідство. Вона відчувала певну провину, що зробила недостатньо, щоб врятувати батька. Той на суді в усьому погоджувався зі слідчими, визнавав, що винен. Вочевидь, він боявся піддати дальшій загрозі дітей та онуків, життя вагітної дочки. Наталія у листі просила про повторне слідство. Усі ці 30 років вона писала листи в різні інстанції, шукала правди про батька. У родинному архіві збереглися її телеграма до Горбачова та багато інших документів.
Ми в комісії не могли займатися переслідством, це не наша компетенція. Але ми довго вивчали цю справу, читали документи, аналізували, дискутували, зважували всі нюанси. Це рішення не можна ухвалювати однозначно і відразу. Зрештою, таки розібралися, що Івана Гончарука незаконно звинуватили й засудили.
У квітні 2022 року Національна комісія з реабілітації жертв політичних репресій реабілітувала Івана Гончарука.
– Як зараз живе родина?
– Син Юрій помер у січні 2025-го. Для сім’ї реабілітація їхнього чоловіка і батька хоч трохи полегшила моральний тягар, бо вони весь час переживали, що недостатньо зробили. У тих умовах вони і не могли нічого вдіяти. Нам вдалося довідатися, що Гончарука розстріляли на Печерську, де зараз СІЗО СБУ. Але де похований, так і невідомо. Приховувати місця поховань вбитих – звична тактика для радянського режиму і ще одна форма покарання родини.
Отож, сім’я Гончарука не мала тіла і не могла провести поховання. Ще коли Іван був у СІЗО, то зняв зубний міст і поклав до коробочки, а в одному з листів написав, щоб забрали його. Родичі насипали могилу й поховали цей зубний протез. На сільському цвинтарі поставили пам’ятник, приходять туди поминати.
Дружині 13 січня цього року виповнилося 95 років. Частина родини живе під Харковом, під обстрілами й вибухами. Важко, але в такому віці вже не переїжджатиме.
