Сьогодні стрес – це хронічний стан, невизначеність та боротьба.
“Я прокидаюсь із відчуттям провини, що живу, коли інші помирають. Ввечері — не можу заснути, бо мозок не вимикається. Це не просто тривога — це тиша в голові, де все одно болить”, — Марія, 32 роки, киянка.
Після стількох років війни, економічної нестабільності, хвиль мобілізації, втрат і невизначеності, слово “стрес” втратило свою легковажність. Це вже не просто напруга перед співбесідою чи дедлайном. Для мільйонів українців — це хронічний стан, який проникає в тіло, думки, сон, взаємини й навіть ідентичність.
Стрес як фізіологічна та соціокультурна реакція
Стрес — це не лише психологічний стан. Це багаторівнева фізіологічна відповідь організму на подразники, яку ще в 20 столітті році описав Ганс Сельє. У відповідь на загрозу — реальну чи уявну — тіло викидає гормони кортизол і адреналін. Це включає механізми “бий або біжи”. Але що, коли “загроза” нікуди не зникає?
“Організм не призначений для життя в постійному стані бойової готовності. У довготривалій перспективі це руйнує імунну, серцево-судинну, травну та нервову системи,”— пояснює психіатриня.
В українському контексті стрес виходить за межі особистого. Він колективний, історично обумовлений, культурно специфічний. Він живе у посттравматичній пам’яті, у наративі “вижити”, у втраті довіри до завтрашнього дня.
Стресова епідемія: цифри, які не можна ігнорувати
У 2024 році Національний інститут психічного здоров’я України зафіксував різке зростання запитів на психологічну допомогу — у 2,7 рази порівняно з 2021 роком. Згідно з дослідженням Gradus Research (2023), 64% опитаних українців вважають, що не справляються з емоційним навантаженням.
Особливо вразливі категорії:
- вимушено переміщені особи — до 78% з них мають ознаки ПТСР
- матері військових та загиблих
- волонтери й медики
- підлітки, які дорослішають під звуки сирен
У контексті війни вживання терміну “стрес” часто знецінюється — мовляв, “інші мають гірше”. Це створює культуру мовчання, де емоційне вигорання маскується під “стійкість”, а плач — під “слабкість”.
Що робити: Стратегії не втрачати себе в стані напруги
1. Перевизначити поняття “нормальності”
У новій реальності важливо визнати, що тривога — це нормальна реакція на ненормальні події. Це не слабкість. Це сигнал.
“Коли людина ігнорує свої емоції — тіло починає говорити через симптоми: безсоння, панічні атаки, біль у спині чи шлунку. Перший крок — дозволити собі відчувати,” — підтверджує психотерапевт.
2. Розвивати “емоційний імунітет”
Психологи виділяють кілька базових механізмів адаптації:
- Рутина. У хаосі рутина — це острів контролю. Чіткий режим сну, регулярне харчування, структурованість дня зменшують рівень тривожності.
- Мікрорадощі. Мозок не здатен довго утримувати кілька емоцій одночасно. Якщо свідомо створювати “кишені радості” (аромат кави, тиша зранку, прогулянка), стрес знижується.
- Мислення “тут і зараз”. Прості вправи на усвідомленість (mindfulness) знижують активність зони мозку, відповідальної за катастрофічне мислення.
3. Колективні практики як ресурс
У країнах, які пережили масові травми, важливим ресурсом відновлення стали спільні ініціативи: групи підтримки, громадські обіди, спільні співи, ритуали пам’яті. В Україні такі практики лише зароджуються, але вже є приклади:
- Психологічні гуртки
- Групи для матерів загиблих
- Терапія мистецтвом
4. Професійна допомога: не розкіш, а необхідність
Одна з найбільших проблем — стигма. Лише 12% українців, за даними УПСЗН, готові звертатися до психотерапевта.
Тим часом є безкоштовні сервіси. Наприклад, телефон довіри МОЗ: 0 800 60 20 19
Що далі?
Якщо стрес — це відповідь на загрозу, то постійний стрес — це реакція на відсутність перспектив. Саме тому психологічна допомога не може бути лише індивідуальною. Потрібна політика психічного здоров’я: в школах, у ЗСУ, в системі охорони здоров’я. Потрібна культура емпатії, а не цинізму. Доступність допомоги, а не сором.
Бо суспільство, яке вміє дбати про своїх виснажених — житиме довше, ніж те, що вихваляється “витривалістю до останнього”.
Резилієнтність — це не про силу, а про гнучкість
Війна й тривала турбулентність змушують нас по-новому формулювати питання: не “як не зламатися”, а “як себе підтримати”.Не “як бути сильним”, а “як бути людяним”. І в цій зміні оптики — наш шанс на виживання не лише як окремих людей, а як суспільства.
