Стрес без вихідних: чому ми втомилися жити і що з цим робити

Сьогодні стрес – це хронічний стан, невизначеність та боротьба.

“Я прокидаюсь із відчуттям провини, що живу, коли інші помирають. Ввечері — не можу заснути, бо мозок не вимикається. Це не просто тривога — це тиша в голові, де все одно болить”, — Марія, 32 роки, киянка.

Після стількох років війни, економічної нестабільності, хвиль мобілізації, втрат і невизначеності, слово “стрес” втратило свою легковажність. Це вже не просто напруга перед співбесідою чи дедлайном. Для мільйонів українців — це хронічний стан, який проникає в тіло, думки, сон, взаємини й навіть ідентичність.

Стрес як фізіологічна та соціокультурна реакція

Стрес — це не лише психологічний стан. Це багаторівнева фізіологічна відповідь організму на подразники, яку ще в 20 столітті році описав Ганс Сельє. У відповідь на загрозу — реальну чи уявну — тіло викидає гормони кортизол і адреналін. Це включає механізми “бий або біжи”. Але що, коли “загроза” нікуди не зникає?

“Організм не призначений для життя в постійному стані бойової готовності. У довготривалій перспективі це руйнує імунну, серцево-судинну, травну та нервову системи,”— пояснює психіатриня.

В українському контексті стрес виходить за межі особистого. Він колективний, історично обумовлений, культурно специфічний. Він живе у посттравматичній пам’яті, у наративі “вижити”, у втраті довіри до завтрашнього дня.

Стресова епідемія: цифри, які не можна ігнорувати

У 2024 році Національний інститут психічного здоров’я України зафіксував різке зростання запитів на психологічну допомогу — у 2,7 рази порівняно з 2021 роком. Згідно з дослідженням Gradus Research (2023), 64% опитаних українців вважають, що не справляються з емоційним навантаженням.

Особливо вразливі категорії:

  • вимушено переміщені особи — до 78% з них мають ознаки ПТСР
  • матері військових та загиблих
  • волонтери й медики
  • підлітки, які дорослішають під звуки сирен

У контексті війни вживання терміну “стрес” часто знецінюється — мовляв, “інші мають гірше”. Це створює культуру мовчання, де емоційне вигорання маскується під “стійкість”, а плач — під “слабкість”.

Що робити: Стратегії не втрачати себе в стані напруги

1. Перевизначити поняття “нормальності”

У новій реальності важливо визнати, що тривога — це нормальна реакція на ненормальні події. Це не слабкість. Це сигнал.

“Коли людина ігнорує свої емоції — тіло починає говорити через симптоми: безсоння, панічні атаки, біль у спині чи шлунку. Перший крок — дозволити собі відчувати,” — підтверджує психотерапевт.

2. Розвивати “емоційний імунітет”

Психологи виділяють кілька базових механізмів адаптації:

  • Рутина. У хаосі рутина — це острів контролю. Чіткий режим сну, регулярне харчування, структурованість дня зменшують рівень тривожності.
  • Мікрорадощі. Мозок не здатен довго утримувати кілька емоцій одночасно. Якщо свідомо створювати “кишені радості” (аромат кави, тиша зранку, прогулянка), стрес знижується.
  • Мислення “тут і зараз”. Прості вправи на усвідомленість (mindfulness) знижують активність зони мозку, відповідальної за катастрофічне мислення.

3. Колективні практики як ресурс

У країнах, які пережили масові травми, важливим ресурсом відновлення стали спільні ініціативи: групи підтримки, громадські обіди, спільні співи, ритуали пам’яті. В Україні такі практики лише зароджуються, але вже є приклади:

  • Психологічні гуртки
  • Групи для матерів загиблих
  • Терапія мистецтвом

4. Професійна допомога: не розкіш, а необхідність

Одна з найбільших проблем — стигма. Лише 12% українців, за даними УПСЗН, готові звертатися до психотерапевта.

Тим часом є безкоштовні сервіси. Наприклад, телефон довіри МОЗ: 0 800 60 20 19

Що далі?

Якщо стрес — це відповідь на загрозу, то постійний стрес — це реакція на відсутність перспектив. Саме тому психологічна допомога не може бути лише індивідуальною. Потрібна політика психічного здоров’я: в школах, у ЗСУ, в системі охорони здоров’я. Потрібна культура емпатії, а не цинізму. Доступність допомоги, а не сором.

Бо суспільство, яке вміє дбати про своїх виснажених — житиме довше, ніж те, що вихваляється “витривалістю до останнього”.

Резилієнтність — це не про силу, а про гнучкість

Війна й тривала турбулентність змушують нас по-новому формулювати питання: не “як не зламатися”, а “як себе підтримати”.Не “як бути сильним”, а “як бути людяним”. І в цій зміні оптики — наш шанс на виживання не лише як окремих людей, а як суспільства.

Джерело