Фото надала Оксана Цибух
29 травня 2024 року, за два дні до свого дня народження, загинула медикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух, відома як «Чека». «Мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла», – такими були слова з її посмертної записки.
Вже через кілька днів з Іриною прощалися у Києві, тоді – у рідному Львові, хоч вона й казала всім, що з Макіївки. Це було перше місце, де почала проростати її ідентичність, бо тут треба поборотися, щоб бути собою: «Я народилася в умовах, де мені ніколи не доводилося відстоювати свою мову, національну традицію. Писанки, які ми малювали з мамою, чи історія бабусі, яка сиділа в тюрмі на Лонцького – це все було частиною мене. А тут я зустріла людей, яким у 21 столітті доводилося продовжувати боротися, щоб мати цю можливість», – казала «Чека».
Мама дівчини Оксана Цибух розповідала «Твоєму місту», що Ірина народилася сонячного дня, 1 червня 1998 року. Цю розмову ми записували спеціально до Дня матері.
Мати розповіла, що донька все життя була в русі. З дитинства не могла миритися з брехнею, захищала однокласників, які потребували допомоги, була безкомпромісною у багатьох речах. Волонтерством почала займатися від початку АТО, тоді і почалося її служіння.
«Кажуть, що на війні є біле і чорне, але, здається, в Іринки так було все життя», – розповідає мама. – Вона втілювала дуже потрібні і корисні проєкти. Я завжди дивувалася, наскільки вона могла розуміти актуальні проблеми часу, як-от про пам’ять. Тепер ми говоримо про її пам’ять, яку зберігаємо, але вона бачила в цьому велику потребу. Вона казала, що люди, які є у війні, є свідками цієї історії, і наше завдання – передати ці знання наступним поколінням. Це наш обов’язок живих перед мертвими».
З донькою у них був особливий міцний зв’язок. Оксана розповідає, що у всьому підтримувала Ірину, хоч як важко не було на материнському серці. Яке б рішення не приймала дочка, у мами завжди була одна відповідь: «Я за тебе».
Іра їздила на схід як військова парамедикиня. Долучилася до Суспільного мовлення, стала менеджеркою реформи і реалізовувала освітні проєкти у селах Донеччини й Луганщини. Втілювала грантові проєкти, знімала документальні фільми та була медіатренеркою.
Фото зі сторінки «Госпітальєрів» у Facebook
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало Ірину на Донеччині, в Сіверськодонецьку. У Львові Оксана із чоловіком почали збирати постіль, рушники, білизну для поранених хлопців у госпіталь, але не серці було одне: де її дитина…
Матір зізналась, що справжнім щастям було вранці отримати від доньки повідомлення, що вона жива і все гаразд. «В нас є чат «Сім’я», де кожен з нас чекав цих декілька слів від Іринки: «У мене все гуд», «Люблю», «Жива», «Цьом». Ми теж писали з чоловіком: «З Богом!», «Любимо, обіймаємо!» І ось уже скоро рік, як я не отримую цих повідомлень…»
У їхньому домі тепер живе Ефка – собака Ірини, яку свого часу привезли зі Смущини з-під обстрілів зовсім маленькою.
«Ефка бачила більше сліз доньки, ніж я. Бо Іринка переживала за мене, щоб я не хвилювалася. Розповідала, що була на дачі, коли вони жили у будинках людей, які виїхали, щоб бути ближче до лінії зіткнення і вчасно надати допомогу. Іринка завжди казала, що в неї все гаразд, а я дізнавалась, яка важка в неї була ніч чи день, коли вже читала, скільки життів вона врятувала, скільки вивезла поранених».
Цей місяць – травень – складний для їхньої сім’ї, зізнається Оксана, тому що вперше відбувається те, що торік було востаннє. Ірина загинула 29 травня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку. 1 червня цього року їй мало б виповнитися 27.
Сім’я та друзі роблять все, щоб про Ірину не забули. Вони ініціюють багато подій та проєктів, як-от «ЧекаFest», який відбудеться 1 червня у «Шевченківському гаю». Брат Юрій проводить меморіальні екскурсії в пам’ять про сестру. Також у Київській школі економіки, куди Ірина вступила на магістратуру, заснували іменну премію пам’яті медикині добровольчого батальйону «Госпітальєри». Це продовження її шляху – у всіх цих заходах, пов’язаних із пам’ятуванням, наголошує мама.
Мама і брат Ірини Юрій
«Так, я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати, співати пісні
Без надії таки сподіватись
Буду жити – геть думи, думи сумні»
Такими були слова останьої пісні, що лунала в Гарнізонному храмі на прощанні з «Чекою».
