Питання розміщення маломобільних та соціально незахищених переселенців після початку широкомасштабної війни в Україні в значній мірі лягло на плечі волонтерських ініціатив, релігійних та міжнародних організацій. Системних механізмів було замало, хоча період бойових дій фактично тривав із 2014 року. Дах над головою здебільшого вдавалося знайти випадково — завдяки везінню або особистим контактам. Наразі влада презентує нові програми, постанови та центри компактного проживання для ВПО, та між цифрами у звітах і реальними людськими історіями часто залишається прірва. Свідчення самих переселенців і розповіді волонтерів, які й далі «вручну» шукають ліжко для хворих і стареньких, свідчать: проблема не вирішена, але вперше за роки війни зʼявилися реальні шанси системно змінити підхід.

«Мені дуже пощастило, я вдячна»

У січні 2024 року, коли Авдіївка на Донеччині опинилася під фактичним контролем російських сил, пані Олена евакуювалася разом з іншими мешканцями під обстрілами — без речей, телефону та документів. Її квартира була пошкоджена влученням снаряда. Спочатку її доправили до Покровської громади, де волонтери надали тимчасовий прихисток: нагодували, допомогли помитися і переночувати. Вранці її посадили в автобус до потяга — хтось виходив у Вінниці, хтось — в Івано‑Франківську, а Олені випало опинитися у Львові.

На залізничному вокзалі знову зустріли волонтери: пояснили подальші кроки, нагодували, телефонували та шукали вільні місця для ночівлі. Так Олена потрапила до Дрогобича, де пробула півтора місяця, відновлюючи документи: єдиний документ, що зберігся, — старий паспорт-книжечка. Коли термін тимчасового житла закінчився, вона опинилася на вокзалі, проте знову з’явилися небайдужі люди і волонтерка Наташа допомогла організувати проживання у модульному містечку на Сихові у Львові. Олена дякує всім, хто допоміг у ті перші дні.

– «Наташа, дівчинка-волонтерка, допомогла. Бо я три ночі й кілька днів провела на вокзалі — дуже незручно. Вона взялася за мене і влаштувала сюди, у модульне містечко. Я щиро вдячна. Люди йшли назустріч, хто чим міг», — каже Олена.

Хоч Олена не скаржиться, у розмові «на порозі житлових модулів» вона зізнається, що іноді відчуває неприязнене ставлення через російську мову. Крім того, кожна повітряна тривога повертає їй у памʼяті спалені будинки Авдіївки, поранених і тих, хто втікав. У 64 роки їй довелося починати життя заново, і думати про власне житло їй важко — вона не вірить у цю можливість і намагається жити «днем за днем».

– «Я не думаю про власне житло. Не хочу навіть починати, щоб не тріпати нерви. Сьогодні минув день — і добре. А завтра буде видно», — каже вона.

Довідка: Модульне містечко для вимушено переміщених осіб у Львові зʼявилося в січні 2023 року. Двоповерхові будиночки розраховані на понад 1 400 осіб. Один із головних партнерів Центру соціальної підтримки — згромадження отців-салезіян святого Івана Боско (УГКЦ), яке від початку і до сьогодні забезпечує мешканців містечка одним прийомом їжі на день.

«Ми шукали місця, обдзвонюючи все місто»

Тетяна евакуювалася з Сіверськодонецька наприкінці березня 2022 року. До Львова прибула разом із хворим літнім чоловіком — так само без грошей і плану, як більшість переселенців у ті перші дні. На вокзалі їх зустріли волонтери — працівниці театру, які надали тимчасове розміщення у повʼязаному з театром приміщенні на кілька ночей.

«Чоловік був хворий і не міг спати на підлозі, тож спортзали й школи не підходили. Разом із волонтерками ми обдзвонювали всі можливі варіанти — але вільних місць майже не було. У підсумку нам допомогли потрапити до гуртожитку», — згадує Тетяна.

Спочатку будівля гуртожитку була занедбаною і чекала капітального ремонту, але її тимчасово переобладнали під житло для переселенців: люди самі прибирали, ремонтували кімнати та санвузли, волонтери шукали кошти. Згодом будівлю передали на баланс міської ради, провели капітальний ремонт і обладнали її побутовою технікою. Нині там мешкають переважно пенсіонери, люди з інвалідністю та багатодітні сімʼї.

(Гуртожиток у 2022 році — так було на початку.)

(Після ремонту — так стало.)

Тетяна згодом сама долучилася до волонтерської роботи і відзначає, що система допомоги переселенцям за цей час змінилася: від хаосу 2022 року до більш відпрацьованих процедур і ролей соціальних служб.

«У 2022 році все трималося на людях, був великий безлад. Зараз розселення відбувається за чіткими правилами: люди звертаються через ЦНАПи, стають у чергу, і коли зʼявляється місце — їх спрямовують. Все стало системніше», — розповідає Тетяна.

За її словами, гуманітарної допомоги зараз менше, ніж на початку, адже донори переорієнтувалися на прифронтові регіони. Проте така трансформація логічна. Щодо власного житла — Тетяна сумнівається, що вона або інші пенсіонери зможуть розраховувати на соціальне житло.

– «Для пенсіонерів це недосяжно. Можливо, військовим вдасться, а для нас — навряд чи буде соціальне житло», — каже вона.

Міграція стала повільнішою, але потреби нікуди не зникли

На початку повномасштабного вторгнення Львів пережив кілька потужних хвиль внутрішньої міграції. За даними керівника Центру допомоги переселенцям у Львові Романа Головатого, у березні 2022 року в місті було зареєстровано понад 250 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Станом на середину січня 2026 року офіційно в Львівській міській громаді обліковується 95 321 ВПО.

«Отже, ми бачимо, що динаміка зменшилась більш ніж утричі», — зазначає Роман Головатий.

Головатий пояснює це кількома чинниками: зимовий період знижує мобільність людей, а громади в прифронтових районах краще підготувалися до холодного сезону — забезпечують твердим паливом та паливом для генераторів. Тож масових переміщень, як у 2022–2023 роках, нині немає.

«Центр соціальної підтримки у Львові працює з усіма ВПО, які опинилися в скрутних життєвих обставинах. У 2022 році ми опрацювали близько 4,5 тисячі звернень — від питань житла та гуманітарної допомоги до юридичних консультацій і соціального супроводу. Люди звертаються через фронт‑офіси або ЦНАПи, і соціальні працівники супроводжують їх індивідуально», — коментує керівник Центру.

Наразі у Львові функціонують чотири місця компактного проживання для переселенців. У них мешкають 1 368 осіб, серед яких 413 літніх людей, 199 осіб з інвалідністю та 329 дітей.

«Зростає частка літніх людей і людей з інвалідністю, тому під час поселення ми враховуємо доступність: безбарʼєрність, санвузли без порогів, поручні, можливість пересування на інвалідних візках. Тому модульні містечка часто кращі за гуртожитки. Ротація мешканців відбувається повільно: у 2025 році з модульного містечка виїхали 250 людей — і стільки ж заселилися. Такі показники для цього формату нормальні. Зʼявилася також нова категорія людей — ті, хто повертається з-за кордону і потребує підтримки», — пояснює Головатий.

Щодо перспектив вразливих категорій отримати власне житло, керівник Центру відзначає, що питання соціального житла має загальнонаціональний характер. Деякі люди повертаються додому після деокупації (наприклад, із Київщини чи Херсонщини). Держава пропонує програми, у тому числі житлові ваучери для окремих категорій, але для малозабезпечених цього часто недостатньо.

«Ми сприяємо інтеграції переселенців: допомагаємо з працевлаштуванням, перекваліфікацією, супроводжуємо тих, хто винаймає житло, співпрацюємо з роботодавцями. Є успішні приклади, коли переселенці відкривають бізнес. Наприклад, одна переселенка готується відкрити власну пекарню: шукає торгову площу біля міста, веде підготовчі роботи під бізнес», — розповідає Головатий.

Водночас посадовець визнає, що у 2025 році міжнародна допомога частково скоротилася через переорієнтацію донорів на схід і південь України. Проте підтримка для найбільш вразливих груп — людей з інвалідністю та літніх — зберігається.

«Наша мета — щоб люди не просто виживали тимчасово, а мали реальні шляхи до самостійного життя», — підсумовує керівник Центру.

«Соціальне житло — це не гуртожиток, а гідні умови за європейськими стандартами»

«У Львові чітко розуміють: житлову проблему внутрішньо переміщених осіб та інших вразливих груп потрібно вирішувати системно. Мова не про тимчасові чи застарілі формати, а про повноцінне соціальне житло — якісне, гідне, з урахуванням європейських практик», — говорить керівник КП «Львівське міське бюро технічної інвентаризації» Юрій Теліпський.

Місто оголосило всеукраїнський архітектурний конкурс на оптимальну концепцію забудови ділянки площею 4 гектари на вулиці Миколайчука. Район поруч із великим реабілітаційним центром, де в перспективі планують нову трамвайну лінію, тож йдеться не лише про житло, а й про інтеграцію в міську інфраструктуру.

У межах проєкту планується житло, на яке зможуть претендувати внутрішньо переміщені особи та інші соціально вразливі групи: сімʼї військовослужбовців, діти-сироти та особи, визначені рішенням місцевої влади. Формат передбачає пільгову оренду відповідно до рамок експериментального будівництва за державною постановою.

На цій ділянці потенційно можуть виникнути до тисячі квартир. Повна реалізація проєкту оцінюється в приблизно 70–80 мільйонів євро, однак Львів претендує на участь у пілотному етапі програми. Розглядається конкурс Міністерства розвитку громад і територій у партнерстві з Європейським інвестиційним банком, у межах якого 100 мільйонів євро мають розподілити між пʼятьма громадами-переможцями.

«Про конкретні терміни будівництва говорити поки що зарано: проєкт перебуває на стадії відбору архітектурної концепції, після чого місто плануватиме поетапну реалізацію. Черги на це житло ще не сформовані — механізми розподілу визначатимуть після затвердження проєкту. Це пілотний проєкт загальноукраїнського масштабу. Його мета — показати, що соціальне житло може бути не вимушеним компромісом, а якісним і довготривалим рішенням для людей, які втратили домівки», — наголошує Теліпський.

Слово волонтерці

Відома лікарка і волонтерка з Луганщини, Оксана Мироненко, засновниця благодійного фонду «Наш Сокіл», що опікується найвразливішими маломобільними переселенцями, переважно в Івано‑Франківській області, погоджується: держава зробила перші важливі кроки на законодавчому рівні, але проблеми криються у практичній реалізації й сприйнятті на місцях.

– Проблема не в законах, а в тому, що їх не впроваджують на практиці. Мене часто питають: а що, держава зовсім не робить? Робить. Законодавча база є: постанови й механізми на папері виглядають логічними. Наприклад, постанова №1169 продумана — і щодо оплати послуг, і компенсацій комунальних, і фінансування закладів, які беруть людину на догляд. Але далі вступає в силу людський фактор, який часто ламає систему.

Лікарні, які можуть приймати маломобільних переселенців, можуть отримувати оплату за належно оформлені послуги. Заклад, що надає хоча б дві соціальні послуги переселенцю, теж має право на фінансування. Але на місцях часто — мовчання: усі звикли працювати «як завжди» і не хочуть змінюватися, а це блокує впровадження нових механізмів як у медичних, так і в соціальних службах.

Я переконана, що людей на місцях треба супроводжувати: приїхати в громади, сісти з працівниками і на пальцях пояснити алгоритми, показати, як оформлювати документи і за що платять. Потрібна політична воля і адміністративна підтримка, інакше все залишиться на волонтерах і благодійниках», — пояснює Мироненко.

Наразі постанови іноді мають обмежений строк дії (наприклад, до кінця 2026 року), і заклади бояться ризикувати, побоюючись, що фінансування не надійде. Через це волонтерські організації та благодійні фонди щомісяця формують нові списки маломобільних переселенців, яких евакуювали й вивели з небезпеки, привели у придатний стан у транзитних центрах. Один із таких центрів — «Океан добра» — ефективно працює з переселенцями з інвалідністю. Але далі цих людей потрібно кудись розселяти — і це все ще відбувається вручну: через особисті контакти й домовленості. Інколи повідомлення про вільне місце звучить трагічно: «звільнилося місце», бо хтось помер. І це, на жаль, краще, ніж померти в підвалі чи на вокзалі.

Ми працюємо з тими, кого часто ігнорують: не з дітьми або «перспективними кейсами», а зі старенькими в памперсах, з деменцією, інколи агресивними чи такими, що не памʼятають імені, часто російськомовними — такими ж людьми, як і ми. Нещодавно привезли бабусю, яка не чує і не розуміє української на слух: її почали сварити за мову, а вона ридала, бо не чула. Ми бігали між службами, шукали рішення і врешті влаштували її в потрібне місце через знайомства. Але скільки таких історій лишається за кадром?

На практиці трапляються випадки, коли організації офіційно декларують готовність допомагати, але відмовляють насправді. Наприклад, ми привезли пацієнтку зі стомою та онкологією до відомої християнської організації — і там влаштували скандал, вигнали людей. Знову ж таки через контакти ми знайшли лікарню і влаштували цю жінку. Коли мене запитали: «Хто у неї контактна особа?» — відповіла: «Я». Так і живемо», — ділиться Мироненко.

Часто приймають лише «зручних» людей: аби були ходячі, мали пенсію, були україномовними та вдячними, бажано релігійними. Це, можливо, зрозуміле бажання, але воно не відповідає ідеї соціальної держави.

Проблема не в тому, щоб приймати нові закони. Проблема у відсутності системного впровадження: поки волонтери та благодійні організації триматимуть усе на своїх плечах, ситуація не зміниться радикально. Потрібен значний адміністративний ресурс і реальне бажання вирішувати проблему, інакше стареньких переселенців і далі доведеться розселяти «по одному-двох», вручну, на нервових контактах і звʼязках», — підсумовує волонтерка.

Замість післямови

Протягом останніх 11 років від початку російської агресії кількість переселенців в Україні не зменшувалася — навпаки, щороку зростала. І поки лінія фронту не стабілізується та вогонь не припиниться, дедалі більше міст можуть ставати прифронтовими, а це означає, що до категорії ВПО можуть додаватися тисячі нових людей. Кожен день існує ризик, що ракета або обстріл змусить переселитися родини, які нині живуть за сотні кілометрів від фронту.

Держава, громадськість та благодійники мають шукати ресурси, щоб життя найвразливіших переселенців не перетворювалося на постійну боротьбу за виживання. Україна захищає своє існування, і вирішити житлове питання для маломобільних ВПО швидко складно. Проте іноді достатньо небайдужості влади та суспільства, щоб люди не відчували себе покинутими.

Ця публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», реалізованого Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI — Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансування надає Фонд «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені думки є приватною позицією авторів і не обовʼязково відображають позицію Фонду Ірондель або IRMI.

Лариса Лазоренко