Один літр бутильованої води може включати до 240 000 різних пластикових частинок, які відрізняються за розмірами і складом. Серед них вчені виявили не менше семи категорій пластику — від нейлону, відомого як поліамід, до полістиролу.
На кінець 2024 року китайські дослідники виявили мікропластик у зразках кісток і скелетних м’язів у пацієнтів після операцій по заміні суглобів — ліктьових, тазостегнових або плечових. Італійські фахівці виявили мікропластики в бляшках сонних артерій — парі основних судин, що постачають кров до мозку — у осіб на ранніх стадіях серцево-судинних захворювань. А в лютому 2025 року інша група науковців виявила мікропластик у мозку померлих. Про думки експертів щодо цих фактів розповідає BBC-Україна, пише DailyLviv.com.
* * *
Мікропластики стали вкрай поширеними. Їх знайшли в рідинах людського організму – від слини та крові до мокротиння і грудного молока, а також в органах, зокрема в печінці, нирках, селезінці, мозку й навіть у кістках.
Нині вважається, що люди в усьому світі вживають і вдихають більше мікропластиків, ніж коли-небудь раніше. Дослідження, опубліковане у 2024 році, показало, що споживання цих частинок зросло вшестеро з 1990 року, особливо в певних регіонах, таких як США, Китай, деякі країни Близького Сходу, Північної Африки та Скандинавії.
Але зрозуміти, який вплив мікропластики справляють на наше здоров’я, виявилося непросто.
Один із можливих шляхів — так звані “випробування з навмисним зараженням” (human challenge trial), які зазвичай використовуються в медицині для дослідження інфекційних захворювань — учасники добровільно погоджуються на зараження певним патогеном для кращого розуміння його впливу на організм.
Отже, на початку 2025 року вісім сміливих учасників увійшли до лабораторії в центрі Лондона й за невелику винагороду свідомо проковтнули розчин мікропластиків. Це дослідження, що фінансується Фондом Minderoo, стало першим подібним експериментом із пластиком — хоча його результати поки що не опубліковані.
За словами Стефані Райт, дослідниці з Імперського коледжу Лондона, концепція полягає в тому, що багато хто з нас щодня несвідомо проводить подібні експерименти над своїм організмом.
Її команда відтворила кілька поширених способів, через які ми зазвичай ковтаємо мікропластик — наприклад, занурення пакетика чаю з пластиковим швом у гарячу воду або розігрів рідини в пластиковому контейнері в мікрохвильовій печі, після чого добровольців попросили випити рідину та з’ясувати, що відбувається далі.
“Ми знаємо, що нагрівання та гаряча вода — це найгірші сценарії для потрапляння пластику в організм, адже вони значно полегшують вивільнення мікропластиків з повсякденних пластикових речей”, — говорить Райт.
“Отже, ми хочемо взяти декілька таких сценаріїв і подивитися, скільки з цих мікропластиків насправді проходять через кишечник і потрапляють у кров”, — додає вона.
Щоб оцінити це, Райт брала зразки крові добровольців кілька разів протягом 10 годин. Дані, які будуть опубліковані пізніше цього року, стануть першою конкретною інформацією про типові концентрації мікропластику, що циркулюють у нашому тілі після чашки чаю або розігрітої в мікрохвильовці страви, а також про їхній розмір.
Райт вважає, що ця інформація стане ще одним кроком до кращого розуміння потенційних ризиків для здоров’я звичайної людини. Вона прогнозує, що до кровотоку найчастіше потрапляють найменші частинки мікропластику, але, незважаючи на численні експерименти на тваринах та в пробірках, ми майже не маємо даних про те, як певна доза мікропластиків може вплинути на здорового человека.
“Ми повинні з’ясувати, скільки частинок повертається назад у кров порівняно з тим, що ми спочатку проковтнули”, — заявляє Райт.
“А ще більш серйозне питання — де вони врешті-решт осідають і чи накопичуються в певному місці? Дуже малоймовірно, що наш організм здатний повністю їх розщепити”, — додає вона. — “І чи може це призводити до таких явищ, як хронічне запалення і рубцювання тканин, що погіршує функціонування органів?”
Ці питання надзвичайно актуальні, адже за останній рік з’явилися різні дослідження, які шокували медичну спільноту.
В кінці 2024 року китайські науковці виявили мікропластик у зразках кісток і м’язів у пацієнтів, які перенесли операції з заміни суглобів — ліктьових, тазостегнових або плечових.
У дослідженні вчені висловили стурбованість цим відкриттям, припустивши, що присутність мікропластику в кістках або м’язах може вплинути на фізичну активність людини, тоді як інші дослідження показали, що певні типи мікропластиків можуть пригнічувати ріст клітин кісток і м’язів.
Цьому передувала публікація на початку 2024 року, коли група італійських дослідників виявила мікропластики в бляшках сонних артерій — парі основних судин, що постачають кров до мозку — у людей на ранніх етапах серцево-судинних захворювань.
Їхня присутність була пов’язана з погіршенням перебігу хвороби. Упродовж наступних трьох років у людей, у чиїх бляшках виявили мікропластик, ризик інсульту, серцевого нападу або раптової смерті зріс на 4,5 рази.
А вже у лютому 2025 року інша група науковців зафіксувала мікропластик у мозку людей після смерті. Найбільш приголомшливим є те, що у тих, кому ще за життя діагностували деменцію, пластики в мозку було в 10 разів більше, ніж у тих, хто не мав цього захворювання.
“Ми були вражені”, — стверджує Метью Кемпен, професор токсикології з Університету Нью-Мексико, який керував цим дослідженням.
Коли йдеться про мозок, поточна гіпотеза Кемпена стверджує, що дрібні частинки пластику, що циркулюють у крові, можуть “осідати” в центральній нервовій системі разом із ліпідами, які необхідні для отримання енергії мозком.
“Ми також вважаємо, що високий вміст ліпідів у мозку, особливо в білій речовині, створює ідеальні умови для цих пластиків”, — пояснює Кемпен.
“Крім того, у мозку дуже повільний механізм очищення, а при деменції гематоенцефалічний бар’єр [який захищає мозок від сторонніх частинок] порушується, що ще більше полегшує потрапляння пластику”, — додає він.
Однак і Кемпен, і італійські дослідники, які виявили мікропластик у сонних артеріях, уникнули стверджувати про пряму причинно-наслідкову зв’язок між мікропластиком та деменцією або серцево-судинними захворюваннями.
Вони вважають, що ці частинки, ймовірно, не є єдиним фактором захворювань, а діють у комбінації з іншими чинниками, які негативно впливають на здоров’я протягом тривалого часу.
“Це не азбест”, — коментує Фей Кусейро, професорка екологічного забруднення в Портсмутському університеті (Велика Британія).
“Це не призведе до негайної шкоди, але радше накопичуватиме пошкодження клітин і чинитиме додатковий тягар на загальний стан здоров’я, підвищуючи ризик захворювань”, — додає вона.
Однією з унікальних проблем у зв’язку між мікропластиком і хронічними захворюваннями є той факт, що термін охоплює широкий спектр.
Дослідження бутильованої води показали, що один літр може містити до 240 000 різних пластикових частинок з різних матеріалів і розмірів. Серед них вчені виявили не менше семи різних типів пластику — від різновиду нейлону, відомого як поліамід, до полістиролу.
“Існує безліч видів пластику, кожен із своїм складом, які розпадаються на різні форми і структури”, — зазначає Верена Піхлер, доцентка фармацевтичної хімії у Віденському університеті (Австрія).
“Термін “мікропластик” не відображає тієї різноманітності, з якою ми маємо справу”, — додає вона.
Ще однією складністю для таких дослідників, як Піхлер, є те, що різні мікропластики можуть діяти по-різному в організмах різних людей. Вона підкреслює, що дослідження свідчать про те, що певні пластикові частинки здатні абсорбувати токсини з довкілля і переносити важкі метали, а різноманітні хімікати, додані до пластику, можуть взаємодіяти з гормональною системою організму.
Нанопластики (частинки пластику менше одного мікрометра) можуть бути навіть більш небезпечними, адже вони настільки малі, що можуть проникати крізь клітинні мембрани і накопичуватися всередині клітин.
Деякі мікропластики виявилися здатними виконувати роль “маяка” для генів антимікробної резистентності, які взаємодіють із бактеріями, вірусами, грибками або паразитами, надаючи їм стійкість до ліків.
Кусейро в даний час керує проектом в Антарктиді, де вона збирає зразки стічних вод, які скидають у океан круїзні судна, щоб краще зрозуміти, які типи мікропластику є носіями цих генів.
“Це може здаватися дивним місцем для такого дослідження, але в Антарктиді найнижчий рівень генів антимікробної резистентності, тож це добра зона для вивчення — тут менше “шуму” від інших факторів”, — пояснює Кусейро.
Раффаеле Марфелла, професор внутрішньої медицини і дослідник мікропластику в Неаполітанському університеті Кампанії імені Луїджі Ванвітеллі, вважає, що як мікропластики, так і нанопластики можуть спричиняти прискорене старіння.
На його думку, це може статися через дисфункцію судин, наростання хронічного запалення, а також зміну клітинної поведінки в органах через утворення молекул, що ушкоджують ДНК, так званих активних форм кисню.
Таку запальну реакцію вже зафіксували у морських птахів — це захворювання отримало назву “пластикоз”, і Марфелла вважає ймовірним, що подібне також відбувається в людей.
Цю думку підтримує і Піхлер, яка зацікавилася темою після прочитання дослідження про високі рівні мікропластику у зразках людських випорожнень і висловила припущення, що це може бути пов’язано зі зростанням поширеності колоректального раку. Її подальші дослідження лише підсилюють підозри, що накопичення мікропластику може підвищувати ризик розвитку раку.
“Дослідження показують, що мікропластики можуть сприяти запаленню, а це викликає занепокоєння”, — говорить Піхлер.
“Якщо запальна реакція триває або підтримується через постійний вплив пластику, це може впливати на формування пухлин та прогресування захворювань. Хоча пряма роль мікропластиків у розвитку раку все ще розслідується, наявні наукові бази даних і дослідження вказують на можливий зв’язок”, — додає вона.
Оскільки люди споживають величезну кількість різних видів пластику, Райт зазначає, що без масштабного фінансування дослідники навряд чи зможуть встановити прямий зв’язок між потраплянням мікропластику в організм і якоюсь конкретною хворобою.
Це не є аналогом екологічного забруднювача, такого як тютюновий дим, який доведено може спричинити рак легенів.
“Різноманітність мікропластиків в природі робить неможливим перевірити кожен окремий варіант [зв’язку з хворобами], адже це потребує сотень досліджень”, — пояснює Райт.
Марфелла вважає, що більш практичний підхід — спробувати визначити порогові рівні того, скільки мікропластику наше тіло може безпечно витримати, перш ніж ризики токсичності й ушкодження стануть занадто високими.
Він зауважує, що його команда працює над цим завданням, використовуючи “судинні органоїди” — лабораторно вирощені тривимірні структури з людських клітин, які нагадують кровоносні судини в організмі, хоча й у чашці Петрі. Науковці піддають ці штучні судини впливу різних типів пластику в різних дозах.
“Ми ще не маємо остаточного порогу токсичності, але починаємо помічати певні закономірності”, — зазначає Марфелла.
“Наприклад, попередні дані з експериментів на тваринах вказують на те, що хронічний вплив 10-100 мікрограмів [10-100 мільйонних часток грама] мікропластику на кілограм маси тіла на добу може викликати вимірювані запальні та метаболічні зміни”, — пояснює вчений.
Втім, поки що це дослідження проводили лише на мишах, і перенесення результатів на людей є складним завданням, зазначає Марфелла. Це може бути пов’язано з відмінностями в метаболізмі, механізмах очищення та джерелах впливу.
Кусейро додає, що ризик також може змінюватися залежно від стану здоров’я людини: літні люди або ті, хто має хронічні хвороби, набагато вразливіші до впливу мікропластику.
Дослідження вже свідчать, що мікропластики чи нанопластики, які потрапляють в організм пацієнтів із раком, можуть впливати на результати лікування.
Ці крихітні частинки можуть змінювати поведінку протиракових препаратів, наприклад, зв’язуючись із ними і зменшуючи кількість активного компонента, який потрапляє в пухлини.
Зараз Кусейро з командою в Університеті Портсмута намагаються з’ясувати, чи можуть певні дози мікропластиків становити більший ризик для людей із хронічною астмою або іншими тривалими захворюваннями дихальної системи.
“Ми знаємо, що якість повітря має величезне значення для астми — це одна з головних причин нападів”, — зазначає Кусейро. — “І якщо пластикові частинки шкодять навіть трохи більше, ніж інші частинки в повітрі, нам потрібно зменшити контакт пацієнтів із ними”.
Для цього Кусейро планує досліджувати зразки мокротиння — густого слизу, який відкашлюють із дихальних шляхів, щоб з’ясувати, чи містять вони надмірні кількості мікропластику під час загострення симптомів у пацієнтів.
Вона також відвідує домівки вразливих пацієнтів, щоб виміряти якість повітря та визначити, які саме пластикові частинки вони вдихають, а тоді досліджує вплив цих частинок на зразки їхніх клітин.
“Якщо ми зможемо провести таку роботу з достатньою кількістю людей, можливо, ми зможемо зробити загальні висновки для осіб з астмою або хронічним обструктивним захворюванням легень і порадити їм уникати певних факторів у своїх домівках”, — пояснює Кусейро.
В кінцевому підсумку, як і багато інших дослідників у сфері мікропластиків, Кусейро сподівається зібрати достатньо даних, щоб звернутися до виробників пластику і надати рекомендації щодо безпечнішого виробництва продуктів.
Наприклад, певні типи пластику можуть бути особливо пов’язані з провокуванням нападів астми, або різні хімічні речовини в пластику можуть активніше виділятися та викликати токсичні процеси в організмі.
“Ми знаємо, що мікропластик всюди, навіть у приміщеннях. Якщо він є в повітрі, ви все одно вдихаєте його у малих кількостях, навіть коли спите”, — зазначає Кусейро.
“Тож ми б хотіли, якщо це можливо, поговорити з виробниками про те, як уникнути його попаду в організм, чи можуть вони зменшити виробництво певних видів пластику. Наприклад, для людей, які потрапляють до лікарні на лікування респіраторних захворювань, маски та трубки є пластиковими. Чи можна знайти кращі альтернативи, які запобігатимуть потраплянню пластику до організму?” — запитує вона.
