Більша частина усього позитивного на рівні держави, армії, на фронті, відбувається на основі довіри людей один до одного.
Про це військовик і письменник Валерій Маркус написав у ФБ, згадавши про свою історію п’ятирічного спілкування з важкохворим львів’янином Назарієм Гусаковим, інформує DailyLviv.com.
“Відповідей на свої запитання я від нього так і не отримав. І це, на мою думку, є підтвердженням усього бруду про нього, що вийшов на зовні. Я не маю більше бажання згадувати про цю особу, але варто проговорити суть ситуації і її обставини.
Не збираюсь плакатись про те, як він нахабно і наполегливо тиснув на мою совість, маніпулював і «змушував» йому допомогти. Це було б жалюгідно. Не хочу говорити нічого, що може виглядати, як виправдання чи спроба себе вигородити. Допомогти йому поширенням інформації і впродовж років віддавати свої особисті кошти на лікування було моїм рішенням. І я особисто несу за це відповідальність.
Та не варто плутати «відповідальність» з «провиною». Я не дозволю маніпулювати тим, що відбулось і підмінювати поняття. Ніхто з нас не допомагав шахраю відбирати гроші у людей – ми впродовж років допомагали людині, що помирала від тяжкої невиліковної хвороби, і завдяки нам він прожив довше, ніж будь-хто інший з таким діагнозом. Саме такою була наша реальність.
Задньою думкою усі розумні. Але тоді, в момент прийняття рішень, усе було саме так – ми рятували людину.
– Чи він хворий? Очевидно.
– Чи помер би без лікування? Так.
– Чи коштують ліки, що необхідні йому на регулярній основі багато мільйонів? Так.
– Чи перевіряв я, чи існують державні програми, які могли б йому допомогти? Так, перевіряв. Тоді їх не було. Як писав Садовий, допомогу від міста він почав отримувати лише з 2024 року.
Тож, усе було реальним. І цієї інформації, п’ять років тому, мені було достатньо, щоб прийняти рішення.
Зараз, коли поспливали деталі його спілкування з іншими людьми, інформація про транзакції, цифри з його криптогаманця, дуже легко давати оцінку. Але тоді, п’ять років тому, коли цієї інформації і забезпечення ліками від місцевої влади не було, реальність була інакшою.
Чи відчуваю я відповідальність? Так.
Чи маю за щось просити вибачення? Ні.
Ми вчинили правильно. Ми рятували людину.
Аферисти були завжди. Віктор Люстіг свого часу продав Ейфелеву вежу… Двічі. Назарій — не перший і не останній. Але це не привід перестати допомагати тим, хто справді цього потребує.
Якщо з десяти людей, яким ми допоможемо, один виявиться аферистом, але дев’ять будуть врятовані. Воно того варте. Як казала моя прабабуся: «Дякую, Боже, що узяв грошима»…
Особи, що ставлять клеймо «спільників» на тих, хто думав, що вчиняв правильно і допомагав людині, яка дійсно вмирала, ви своїми стараннями можете самим собі викопати яму…
Більша частина усього позитивного на рівні держави, армії, на фронті, відбувається на основі довіри людей один до одного. Саме довіра — те, чого ми не маємо права втратити. Навколо нас і так надто багато цинізму, який тільки множиться. Я не збираюсь приймати ці правила і вбивати у собі Людину. Я не збиратимусь оцінювати, чиє життя варте допомоги, тільки тому, що хтось кричить з коментарів. Я не боюся втратити вашу симпатію, якщо ціна її — моя честь і гідність. А назарій… назарій більше не важливий. Слава Україні!”
